Эгоизм - это более чем нормально, это нужно.
Я задумался о том, почему так панически боюсь причинить кому-либо боль. Не физическую, но и физическую в том числе. Первый ответ на вопрос - я сам боююсь боли, при чем как-то странно боюсь. Терпеть я все-таки умею, и даже справляться худо-бедно тоже.
Одно плохо: из-за этой боязни я слишком склонен уступать. Мне легче уступить, чем знать, что кому-то из-за моего решения, в сущности, не такого уж принципиального (если оно, конечно, принципиальным не является), будет очень херово.
Трусоватая позиция получается. Как знать, может такими темпами я и собственное мнение перестану скоро защищать, а там уж и до его потери недалеко.

Не хочу в университет. Там вампиры (с). Не все там упыри, но их немало.

@темы: из непродуктивных размышлений

---

Про козу и счастье

Про Булгакова. Как-то немного странно и оскорбительно звучит. Но скорее всего, это я субъективен.

"Ну, и без Козы, разумеется, не обошлось, можно даже утверждать, что вся его жизнь прошла под знаком Козы."
(Ю.Кривоносов, эссе "О роли Козы в литературе", размышления по поводу капрейских садов в МиМ).

Задумался над тем, как бы сам Булгаков отнесся к такому высказыванию х)) И как он вообще к козам относился, кстати, тоже. И вспомнился мне старый анекдот про синюю занавеску да еще картинка привиделась: коза крадется в сад возле дворца Ирода Оо

Кстати, на букинистическом рынке во Львове нашел воспоминания Любови Белозерской. Вот ведь надо было, чтоб меня черти туда понесли (и во Льовов, и на букинистический)! Душа Мира не дремлет

@темы: книги, люди, Булгаков, бред рядом

---

Александр Курушин

Спасибо книге Юрия Кривоносова в том числе и за картины Александра Курушина по мотивам "МиМ". Не только за это, конечно, стоит сказать спасибо Кривоносову, но сейчас не об этом. Булгаковскую серию Курушина как-то язык не поворачиватся назвать иллюстрациями, они идут немного врозь с картинкой, нарисованой Булгаковым.
Весомо, что Курушин был связан з Любовью Белозерской в последние годы ее жизни.

Ссылка на галерею картин по мотивам "МиМ: www.artlib.ru/index.php?id=11&idp=0&fp=2&uid=18... Любопытна и серия этого же автора на тему Булгаковских мест Москвы.


Седьмое доказательство


Арест


Бал при свечах


Крещение Ивана


Несение креста


Полет


Последние похождения Коровьева и Бегемота


Сеанс в Варьете

@темы: ссылки, фото/картинки, люди, Булгаков

---

Внезапно)

Пересмотрел отношение к сюрпризам и неожиданностям. Внезапно выскочила поездка, о которой только мечтал несколько недель тому назад. Ура) Может, на радостях провести ночь более продуктивно, чем просто спать? Мечты сбываются, блять! Меня не будет дома в день рождения.

@темы: записки, бред рядом

---

Искал иллюстрации Бориса Жутовского (и существуют ли они вообще Оо), а наткнулся на это:

Неизвестные дневники Че Гевары

На Кубе опубликованы ранее неизвестные дневники Эрнесто Че Гевары времен войны за независимость, в которой Че сражался рука об руку с Фиделем Кастро. Дневники, относящиеся к периоду 1956-1958 гг., описывают события, начиная с прибытия на Кубу яхты "Гранма" с Фиделем и Раулем Кастро на борту, и перемещение повстанцев с востока острова к Гаване, вплоть до их победы 1 января 1959 года. Издание приурочено к 83-й годовщине со дня рождения Че Гевары. Рукописи хранились у вдовы Че Алейды Марч и опубликованы в неотредактированном виде - такими, какими они и были написаны их автором. Причем, отмечают издатели, пришлось потратить немало времени на их расшифровку: у Че, врача по образованию, был ужасный почерк. (www.zebrae.ru/?show=news&id=482)

@темы: Че

---

Дни Турбиных (1976)

Это первая (и пока, кажется, единственная) экранизация пьесы Булгакова. Режисер и сценарист - Владимир Басов, воплотивший образ Виктора Мышлаевского. Я не запомнил в фильме никакой отсебятины, что не может не радовать, при чем сохранены в основном еще и Булгаковские тексты персонажей.

Дальше - чисто мои впечатления, на особую объективность я не претендую.

Смотрел фильм и удивлялся: за что все так любят Елену (Валентина Титова)? Но ее не так много в пьесе вообще, может я чего-тьо не до конца понял.


Вопреки ожиданиям, понравился очень Алексей Турбин (Андрей Мягков). По замыслам автора во время переделки под пьесу образ Турбина вобрал в себя целых три персонажа: самого Алексея, Най-Турса, полковника Малышева, потому он получился такой весь идейный и героический. Цепляла сдержанность персонажа Мягкова. У него одного и не проскакивала истеричность.



Последний из семьи Турбиных - Николка (Андрей Ростоцкий). Как по мне, тянул скорее уже на целого Николая, чем на Николку. Очень трепетно было видно гордость персонажа по поводу пребывания на равных правах с господами офицерами за одим столом. Вообще Николка показался очень точным в плане живости ^^


Единственное, что не понравилось в Мышлаевском - постоянно возникающее желание спросить, чего ж он так орет?

Студзинський (Петр Щербаков) - он же Карась из романа - запомнился плохо, о запомнился истинным белогвардейцем.

А Шервинский (Василий Лановой) показался еще более отталкивающим персонажем, чем Тальберг (Олег Басилашвили). Вообще было странно, что его все не особо любят, даже та же Елена, но в доме упорно терпят Оо

Шервинский

Тальберг.
Кстати, заметил ,что уже во втором фильме страдает фотография персонажа, которого играет Басилашвили (история о выброшеной Мягковым в окно фотографии Басилашвили во время съемок "Иронии судьбы").
Очень точным и милым показался Лариосик (Сергей Иванов). Воплощенное обаятельное и искреннее неуклюжество х)



Запомнился лакей гетмана скоропадского Федор (Иван Рыжов).

Он очень мило орал в трубку: "Бросайте все к чертовой матери! Кто говорит? Федор. Федор!"

Вообще фильм очень понравился. Откровенно смешили панегирики, которые голос за кадром возглашал в честь Советской Власти. Думаю, Булгаков бы тоже над ними посмеялся, но горько.

@темы: люди, Булгаков

---

Надеюсь, не сильно погрешил против теоретически возможной реальности.

Лихорадка

Ночь завивалась кольцами. Крепко замыкались звенья-минуты, складывались аккуратной горкой на груди, поверх гимнастерки, что выглядывала из-под шинели без каких либо застежек. Тонкая цепочка, ярко блистающая при странном холодном свете, была тяжелой, как якорная цепь из рассказов дядьки-моряка. Цепочка давила на грудь. Бока отзывались болью, а вдохи были тяжелыми.

- С-сука...

Шипел сквозь зубы, чуть слышно. Уже по привычке, даже в беспамятстве, задавливая в горле стон. Лишний раз боялся повернуть голову, дернуть ею, пытаясь отогнать лихорадочных черных мух, что кружили над ним. Мухи бесили жужжанием, садились на лицо, прикасались липкими противными лапками.

- Суки… пошли нахер…

Шептал пересохшими губами, ловил воздух, словно и его теперь стали выдавать пайками раз в день и его нужно успеть выхватить, пока не унесли раздаточный бидон. Порывался понять руку, чтобы сбросить цепочку или хотя бы отогнать-таки наглых мух, но рука упрямо не поднималась. В уши сквозь собственное хриплое дыхание вливался холодный, как будто отточенный и отрепетированный смех нового вахмана. Щеки этого садиста тряслись, а лицо… нет, ро-ожа медленно наливалась красным цветом. Вахман щурился, его карие глаза со странными крапинами, блестели ярко и влажно, ему было очень хорошо. Из всех вахманов, которые гоняли их рабочую группу на завод за последние полгода, этот был самым жутким садистом. В глазах его загорался хищный блеск, когда кто-то из пленных падал, не выдерживая того жуткого темпа пешего перехода, в котором их гнали. Если вахман долго смеялся, его лицо становилось красным. Цвет расходился из-под козырька фуражки вниз, к щекам, покрытым короткой светлой щетиной. Вахман с длинной фамилией, похожей на угловатое ругательство, заходился бешеным смехом, как каменьями по дну пустого ведра сыпал.

- С-с-сука… Когда ж ты заткнешься?

Еле шевелил разбитыми губами. А потом слушал, как смех вахмана с треском распадается, а поверх него звучит такой же тихий, как и его собственный, голос:

- Що, знову погано?.. Тихо, тихо… Воды хочешь?
- Да, - хрипел в ответ, резко выныривая их очередного бреда.

Нет больше вахмана. И лучше пусть найдут и расстреляют, забьют сапогами или прикладами, чем снова увидеть его трясущиеся щеки.
В глазах немного прояснилось, и над Алексеем внезапно раскрылся потолок, подсвеченный луной из проломленного окна. Когда-то старательно вымазанный глиной и выбеленный потолок потрескался, пестрел темными пятнами, что остались после обвалившейся извести, и почему-то качался. Он наваливался выпуклым брюхом, а потом резко взмывал вверх. У Алексея кружилась голова, он закрывал глаза, чтобы этого не видеть. Но так было еще хуже. Начинало отчаянно качать, словно он лежал на дне дедовой рыбачьей лодки, а лодку бросало и крутило течением, как где-то поблизости от омута.

Он разевал рот, пытаясь глотнуть как можно больше воздуха. Холодно. Глубоко и медленно дышать было больно.
- Как думаешь, эта сволочь мне в последний раз сломала ребра или только ушибла?
- Не зламав вин. Якбы зламав, тоби було б ще хуже.
Но уже все равно. Дышать приятно, даже если грудь болит после ударов прикладом. Вахман зверел мгновенно, просто из-за того, что на него как-то не так взглянули, из-за того, что немного сбавили темпа, из-за того, что позволяли себе оглянуться. Зверел, орал и бил. А дышать-таки приятно. Особенно если не приходится дышать воздухом, пропитанным запахом барака: дикой смесью запаха старого пота, грязных мокрых тряпок, параши и страха. И пусть говорят, что к запахам быстро привыкаешь, перестаешь их замечать. Да нихрена.
Он пошарил рукой по груди. Тяжелой цепи там не было, на шее осталась цепочка с лагерным номером. Сразу после побега Алексей хотел выбросить, но Андрей настоял на том, что номер стоит оставить. Если выловят немцы, все равно смерть – будет на тебе лагерная пластинка с рядом дырок посредине и с номером или нет. А вот для «наших» - это неоспоримое доказательство плена. Не хотелось после того кошмара, через который уже пришлось проскочить и еще, возможно, предстоит встретить, пропасть в качестве дезертиров. Цепочка осталась. Теперь она немного мешала дышать: то ли и вправду ему было так плохо, то ли на цепочку нацеплялись жуткие воспоминания.

Алексей по привычке встревожено напрягся, когда неподалеку зашуршали шаги.
- Я тебе воду принес, - Андрей тоже шептал: то ли сил не было говорить, то ли так же боялся. Хотя тут, казалось бы, бояться уже особо и нечего…
Из щербатой кружки вода проливалась, стекала ледяными дорожками по подбородку, по шее, затекала назад за воротник.
- Спасибо. Я долго спал?
Из горла вырывался не шепот, а хрип, в котором было довольно трудно распознавать слова. Но Андрей был опытный, Алексей часто мучился легкими и горлом, часто хрипел, а понимать его как-то нужно было.
Алексей, повернув голову, смотрел, как Андрей делал короткий глоток из кружки. Худой, измученный, особенно бледный под луной. На истонченной шее судорожно дернулся кадык. Алексею стало интересно, насколько они сейчас похожи: не люди даже, а только тени людей.
- Ну, як сказать… Не дуже. Пол дня где-то. Забигала как стемнило наша хозяечка. Принесла воду и хлиб. Есть будешь?
- Спрашиваешь? – хватило сил на слабую улыбку.
Глотать было трудно. Судорожные глубокие вдохи, которые приходилось время от времени делать, отзывались острой болью. Много съесть не получилось, да и не стоило. Непонятно, когда Марина сможет снова придти, хлеб нужно экономить. На последнем глотке воды, которую он решил допить, Алексей снова потерял сознание.


С глухим стуком упала на пол чашка, и сквозь зачем-то горячий пар, которым вмиг заволокло мозг, этот звук все-таки пробился. Вот только Алексей видел, что это не чашка упала на пол в небольшой заброшенной хате, которая пряталась от внешнего мира и войны за густым заброшенным садом, который стал почти что диким за то время, как лишился всякой человеческой опеки. Алексей не лежал на тонкой, но, черт возьми, свежей подстилке из соломы. И Андрей не пытался прижаться к нему теснее, чтобы от него, горячего от температуры, согреваться в небольшом помещении с выбитыми окнами. Еще не было никакого Андрея и в помине. Алексей шел неровной дорогой через какое-то пустынное поле, еле припорошенное снегом. Снова куда-то ведут, снова гонят.

Падать страшно. Упавших не поднимают. Идти трудно. Ноги болели – каждый сантиметр от ляжек до пяток. Хотелось есть – вот еще одно состояние, к которому невозможно привыкнуть. Над головой висело белое небо, а по нему тяжко волокло себя медное начищенное солнце, бросающее слабые отблески даже сквозь тучи. Солнце спускалось все ближе к чернеющему частоколу лесополосы вдали, было готово наколоться на острые ветки деревьев. В предвечернем холодном воздухе застывали мысли, густел страх и усталость. Болел живот. Все труднее было передвигать ноги. Даже сквозь потертые сапоги замерзшие комки грязи на дороге больно вдавливались в ступни, а выбирать, куда ставить ногу, почти не приходилось. Ступни горели, но это было даже приятно. Алексей все скашивал глаза вправо, где рядом с их пятеркой почему-то везли на громком мотоцикле цугфюрера. Иногда мотоцикл отставал или опережал их: начальник конвоя устраивал смотр своего небольшого войска. Там, где они ехали, дорога была еще хуже. Мотоцикл ехал неровно, дергался, несколько раз чуть не переворачивался. Цугфюрер часто орал. Он шипел, плевался, каждое его слово казалось жутким ругательством. «Вот ведь, язык какой. Ужас!» - рассеянно подумал Алексей. Вокруг вообще было много немецкой ругани. Незнакомая речь от усталости казалась еще более диковинной, еще больше раздражала.

Взгляд цугфюрера ходил по колонне, как плеть по спинам. Даже сквозь мрачное и холодное отупение Алексей чувствовал, как глаза надсмотрщика оставляют горящий след на опущенных плечах.

Вдруг, глухо охнув, сосед Алексея, крайний из пятерки упал, не успев подставить руки. Он издал какой-то странный короткий звук, когда ударился грудью о мерзлую землю, а потом и лицо уткнул в тонкий слой снега поверх кочек.

- Ну что же ты?.. – Алексей попытался присесть на негнущихся ногах, протянул руку и даже успел дернуть упавшего вверх за плечо. Тот встать даже не попытался, только руки разъехались в стороны. Алексея толкнули в спину, вынуждая идти вперед. Он оглянулся, и увидел, как крайний из каждой шеренги обходит бывшего соседа. Люди отшатнулись еще дальше, когда к упавшему подошел цугфюрер. Фриц ткнул пленного носком высокого сапога в тонкой паутине пылевых разводов. Упавший шатнулся, с его головы соскользнула шапка. Цугфюрер скривил в ухмылке рожу, наклонился и за волосы поднял голову пленного. Лицо было бледным, усы над верхней губой казались седыми от инея. Упавший даже глаз не открыл. Надзиратель разжал пальцы и брезгливо вытер их о шинель. Брезгливость же отразилась и на его лице: знамо дело, волосья-то грязные. А в морозном воздухе разнесся глухой стук, с которым упавший ударился лбом об землю. Алексея толкнули в спину.

- Колы хочешь до нього, выйди зи строю, мать твою растуды! А я через тебе перечипатыся не хочу. Идеш, так иды…
Злой, усталый, надтреснутый голос. Пожилой солдат сопровождал свои слова толчками в спину. Он был справ. Алексей отвернулся и, сколько мог, прибавил шагу, чтобы выровнять шеренгу. Когда за спиной ударила автоматная очередь, и вновь зарокотал мотоцикл, Алексей зажмурился, а когда открыл глаза, то вместо спины переднего пленного увидел подсвеченный бледным светом потолок. Он застонал, попытался перевернуться на бок, но чья-то рука поперек груди не пустила. «Андрей…» - тихо прошептал Алексей.


- Андрий я.
Голос был слабый, глухой, а глаза оставались яркими, колючими. Парень тяжко дышал: шутка ли – весь день ящики тяжеленные таскать с голодухи?
- А откуда ты?
- Я? – он оглянулся куда-то себе за плечо. – З-пид Чернигова. Слухай, давай опосля поговорымо? А то налетять зараз.
Алексей отвернулся и подальше задвинул ящик с оружием в вагон. Из его таинственного темного нутра вышли две тени, подхватили ящик и унесли. Где-то там, за перегородкой железо грохнуло: тени поставили ящик на положенное место. Алексей пошел догонять Андрея. Тот шел к складу, опустив голову, шатаясь, ноги его заплетались.
Хорошо. Теперь, возможно, жить станет чуть полегче. А то одному уж как-то слишком.
Он ждал в дверях склада.
- А тебе-то як звать?
- Алексей.
Уже на ходу они пожали друг другу руки. Алексея разбирал кашель, но он давил его. Не хотел пугать нового «напарника».


Кашель одолевал. Единственная мысль билась о черепную коробку с каждым новым приступом все сильнее: в бараке кашлять нельзя. В ревир попадать нельзя, а если громко кашлять, то рано или поздно поволокут туда. Из ревира не возвращались. Ну, он таких примеров точно не знал. Там, за несколькими рядами колючей проволоки смерть обосновалась особенно крепко. Алексей не хотелось быть одним из доходяг, которых он видел однажды утром, когда лагерь построили для пересчета. Многих больных волокли под руки их товарищи, лишь немного более сильные. Тех, которым не хватило сил доползти до грузовика, охранники поднимали за руки и за ноги и забрасывали в кузов, как мешки с зерном. Наверное, их отвозили в газовую камеру.

- Тыхо, тыхо… Ну шо ж ты? Потерпы немножко. Скоро утро, кофей той прынесуть, зигриешся, легшее стане.
Андрей лежал рядом. Он мешком свалился со своего третьего этажа шатких нар, как только услышал глухой кашель Алексея. Андрей сразу укрыл его еще и своим одеялом, прижал к себе, пытаясь успокоить хоть немного и согреть. Алексей, крепко сжимая пальцами плечи друга, прятал лицо у того на груди, хватал зубами край одеяла, чтобы легче было душить кашель. Судорожно сжатые пальцы уже не разгибались. Андрей гладил товарища по спине.
- Ты…это…
- Не разговаривай! Тоби трудно!
- Рас… раскрой меня. Жарко.
- Раскрыть?
- Да, черт тя дери! – слитная фраза вырвалась неожиданно, когда кашель немного отпустил.
- Я боюсь. Ты горячий весь, та ще й мокрый. А здесь холодно. Он вид стены як дме!
- Раскрывай! – гаркнул Алексей и снова занялся кашлем. Где-то поблизости раздался слабый стон, и Алексей постарался совсем уже утихнуть. Никого будить не хотелось, да нельзя было.
Андрей повозил еще растерянно по спине раскрытой ладонью и медленно снял с плеч товарища свое одеяло.
- Еще!
Перед тем, как убрать и второе, Андрей колебался дольше. После Алексей откинулся на спину, несколько раз широко раскрыл рот, пытаясь помедленнее и побольше вдохнуть. Он растянул шире надорванный ворот своей гимнастерки. Грудь ходила ходуном.
- Не, ты как хочешь, а я тебе укрыю! – и Андрей накинул решительно на грудь Алексею одно из одеял. Да еще и рукой поверх прикрыл, прижал крепко, чтоб тот и не думал стаскивать.
Усталый после приступа Алексей вяло улыбнулся и прохрипел:
- Дурра-а-ак…
- Ну и хай! Що я буду робыть, як тебя в ревир заберуть?
- Найдешь себе более здорового напарника. Сам знаешь, здесь одному почти невозможно жить.
- Сам ты дурак.


- Дурак! Та я, та я тебе… У-у-у-у! Та я тебе ось цимы от руками придушу! Сам выхожував тебе, сам и прыдушу! Вставай, шельма!
- Я не могу.
- Я тоби дам, не може вин…
На лицо падали тяжелые дождевые капли. Дорожками по щекам стекала грязь. Кожа щемила: мелкие ранки и царапины ныли, когда грязная вода затекала. Алексей широко разевал рот, хватал влажный густой воздух, глотал дождевые капли, которые заливали рот. Впервые за неделю ему не слышались поблизости тяжелые шаги, ломанная речь, слишком резкие из-за языка голоса, щелканье затворов. Вот только идти сил не было. Это было так хорошо, что даже голод не так отчаянно мучил. Вместе со страхом быть пойманными улетучились и последние силы. Андрей ходил вокруг, грязно ругаясь. Алексей заметил, что в его речи проскакивают какие-то немецкие слова. Против воли Алексей широко улыбнулся.
- Вин ще й усмихаеться!
- Андрей, брось меня, а? Я же обуза. Иди один, я дальше сам поползу как-то.
- Ну як я тебе покыну?
- Андрюша, я же дышать могу через раз!
- Як я тебе покыну?!
- Я и так тебя измучил.
- Заткнись. От я тебе зараз пидниму. Йти треба.
Высокая высохшая трава, мокрая и скользкая из-за дождя, примятая дождем, цеплялась за ноги, путалась, тормозила. В дырявых сапогах хлюпало. Андрей одной рукой придерживал Алексея за талию, а другой мертво ухватился за его руку, переброшенную за шею. Он шумно дышал.
- Ничого… Це ничого… - сквозь зубы изредка говорил он.
Алексей дышал рвано, хватался рукой за грудь. Темень становилась все гуще. Или может это в глазах темнело, он не знал.
- Ты хоть знаешь, куда мы идем?
- Догадуюся.
Андрей умел ходить в лесу. Правильно ходить. За несколько дней, что они брели после побега, Алексей понял это.


Андрей умел ходить в лесу. Он выбредал на звериные тропы, находил какие-то родники. Как ему это удавалось, оставалось загадкой. Несмотря на то, что они сутра не ели, берегли хлеб для побега, да еще не спали несколько ночей, здесь Андрей уже выглядел намного лучше, чем между проволочных заборов лагеря. Он часто поднимал голову и смотрел на небо, которое слабо светилось сквозь ветки деревьев. С видом знатока Андрей говорил, что лес тут никудышный. Вот бы в его родной лес, а то тут толком и не спрячешься.
Весь день они сначала бежали, потом шли, пробирались сквозь подлесок, обходили какие-то заросшие травой ямы и колючие кусты. Они даже немного брели по дну мелкого илистого ручья. Когда стемнело, они улеглись в сухой траве, засыпались листьями и пытались спать по очереди. Земля остыла, было довольно холодно, но оба, как оказалось позже, независимо друг от друга пришли к молчаливому выводу, что в бараке было так же холодно, но еще неизвестно, где уютнее.
Они сбежали во время этапа к очередному шталагу. Они сами не верили, что их еще не поймали.
Спать по очереди не получалось. В итоге уснули оба и оба же вскинулись, когда где-то поблизости хрустнула ветка. Они долго ждали, но больше звуков не было.
- Андрей, а тебе сколько лет?
- Девятнадцать. А тебе?
- Мне тоже. Хотя стой, нет. Мне уже двадцать.
- Хоч бы кудась дойти.
- Дойдем.
В просвет между деревьями просматривалось темно-синее небо. Оно казалось глянцевым.


Небо светило сверху серебряным лунным фонарем. Перед ними было черное поле. Где-то за полем мерцали слабо красноватые огоньки. Радость сменялась колючим страхом.
- Что ж дальше делать?


Под окном зашелестело: это побежала сквозь бурьян домой Марина. Андрей зашел в единственную комнату хаты. Здесь было довольно сыро.
- Ух, страшно!
Алексей лежал на соломенной подстилке, запахнув покрепче схваченную еще на складе в лагере шинель. Он медленно поднялся на ноги, подошел к Андрею, который стоял посреди хаты и, не шевелясь, слепо смотрел на подслеповатое окошко. Сквозь пустоту в комнату врывался лунный луч, бросая на пол причудливые тени. За окном колыхались на слабом ветру высокие заросли, которые вплотную подошли к стенам хаты.
- Не кисни, - прошептал Алексей.
Андрей серьезно на него взглянул и обнял.
- Ты чего? – растерянно спросил Алексей.
- Ничого, - Андрей глубоко вздохнул, согревая дыханием шею. Он разжал руки и отступил на шаг назад. Широко усмехаясь, он сказал: - А мы втеклы таки. Хоть нам и никто не вирыв.
- Ну, не радуйся. Еще могут поймать.
- Та все ж уже не наши спиймають!.
- Признаться, я об этом тоже думаю не без радостного злорадства.

Алексей заметил, что до этого Андрей практически никогда не расправлял плечи, а ходил ссутулившись, смотрел исподлобья, втягивая голову в плечи. Он, как и все лагерные, пытался сделаться как можно более незаметным. Так пытались делать все, кто не сотрудничал с немцами: в ином случае было страшно и вредно быть заметным. Алексей не заметил, какие все-таки широкие плечи у Андрея. И какой он высокий. Алексей рассеянно смотрел, как Андрей прохаживается по комнате. Он ждал, что его товарищ вот-вот стукнется макушкой о потолок.

В душе медленно поднималось оцепенелое удивление. Не верилось. Ни во что не верилось. Ни в совершенный побег, который он очень плохо помнил, ни в то, что удастся пробраться к своим или хотя бы к партизанам. Правда, они еще не спросили, водятся ли партизаны в здешних лесах. Радоваться было страшно: чтобы не сглазить.
Андрей ходил от стены к стене. Осматривал беленые когда-то давно поверхности. Он остановился у какого-то темного пятна, которое выделялось на грязно-белой стене, дополнительно подбеленной луной.

- Глянь
На стене висела полуистлевшая и скрутившаяся фотография. Наверное, она держалась на гвоздях или кнопках, вставленных просто в стену. Андрей осторожно снял ее со стены и поднес к освещенному окошку. На выцвелом и потертом снимке еще были видны лица двоих парней, обнимающих друг друга за плечи. Уже не различить было каких-то особых примет, но хорошо видны были широкие улыбки.
- Це ж ее хтось берег… - задумчиво протянул Андрей.
Алексей же, не успев подумать, взял его за обе щеки и быстро поцеловал в губы. Он успел заметить, что губы были шершавые.
- Ты чого? – Андрей отшатнулся. Он был очень удивлен.
- Спасибо тебе. Я не знаю почему, но так мне захотелось выразить благодарность.
Андрей рассеянно мигнул, но успокоился. Плечи снова расслабленно опустились.
- А-а-а… - протянул он.
Алексей улыбнулся и пошел к тонкой подстилке из соломы, которая должна была стать постелью.


Алексей открыл глаза. Потрепанный низкий потолок казался реальным, но Алексей не решался верить, что это очередное воспоминание, ожившее в горячечном бреду. Он немного поворочался, пытаясь унять ломоту в затекшем теле. В хате было темно: луна куда-то ушла.
Он попытался осторожно перевернуться на бок, не убирая руку Андрея, но тот проснулся из-за движения.
- Ты чого?
- По-другому лечь хочу. Ничего, все в порядке, спи.
Успокоенный Андрей уснул мгновенно.

Алексей все-таки перевернулся на бок, привалился спиной к груди Андрея. Тот, пытаясь лечь поудобнее, уперся лбом ему в плече сзади. Алексей слабо улыбнулся, и снова уснул.

Впервые за два с половиной года ему приснился мирная жизнь. Какая-то давняя, почти забытая мирная жизнь. Алексей оказался в небольшой хате с красивыми и ровными белыми стенами. По стенам были развешены длинные вышитые рушники. Они пестрели красными цветами, сине-зелеными петухами, желтыми дорожками. Под стеной стояла длинная лавка, кованный добротный сундук, а возле настоящей печи на резных полках сушились глиняные миски и кувшины. Алексей рассеянно вспомнил, что такие кувшины Андрей называл глечиками. Сквозь маленькие окна в хату проникали солнечные лучи, высвечивали медленно летающие пылинки.

Стоя под расписанной балкой, название которой - сволок, Алексей крепко обнимал Андрея, носом уткнувшись ему в шею. Из-за плеча он оглядівал жилище друга. Кажется, они встретилтсь полсе долгой разлуки.

Случайно взглянув на стену, Алексей заметил закрепленную на ней фотографию. С портрета улыбалось его собственное лицо и лицо его друга. Они были одеты в странную одежду: Алексей в жизни не носил такой вышитой рубашки,а широкие штаны, загнутыми колоколами нависающие над голенищами сапог, казались особенно диковинными. Положив друг другу руки на плечи, друзья широко улыбались.

«Вот чья это фотография! Странно... Надо растолкать Андрея, рассказать. Ему будет интересно» - не просыпаясь, подумал Алексей. Но сон мигом растаял, и будить друга больше было ни к чему.

@темы: Сказания князя Курбского

---

@темы: фото/картинки, бред рядом

---

Морфий, 2008

Сегодня посмотрел "Морфий" Балабанова. Я, конечно, молодец: фильм вышел в 2008, а я только сейчас удосужился, но это была уже вторая попытка, более осмысленная. За первым разом я первые минут 15 осилил Х)
Странный фильм Оо Его было тяжеловато смотреть. Это была смесь из "Записок юного врача", собственно "Морфия", биографии самого Булгакова и невероятной отсебятины. При чем чем дальше пофильму, тем забористей пошла отсебятина. Ну, меня в самом начале же предупредили ,что "по мотивам", потому о неканоничных решениях по булгаковской части, на которые я смотрел в первую очередь, я писать не буду. О самом фильме ничего сказать не могу, фильм как фильм. Может я и не прав, но мне показалось, что авторы не совсем остались в булгаковском духе, хоть картина и довольно теплая по ощущениям (не знаю ,как сказать по другому). А этого хотелось бы, раз уж фильм "по мотивам". Интересно, момент с морфинизмом Анны Николаевны - это просто для нагнетания обстановки или какой-то отклик с тем фактом, что Булгаков пробовал колоть морфий Татьяне Лаппа, тогдашней жене? И я так и не понял линию с графиней Екатериной Карловной. Нафига она была?


Вот Полякова я совсем не так представлял. Он мне более нервычным что ли казался. Более нервичным и харизматичным, вот. А еще немного высокомерным: он-де познал несчастную любовь, он уже многое видел. Анна Николаевна понравилась. А еще фельдшер тоже. Порадовала практически безмолвная роль Пелагеи Ивановны и немного полоумная Аксинья х) Но все же какой нахер Углич, ребята?.. Я понимаю, что съемки там прошли, но ведь Вязьма... Самое странное, я не жалею, что смотрел. В том числе и из-за музыки: многое понравилось, особенно "Кокаинетка" Вертинского.

@темы: Булгаков

---

Где-то около года тому назад я узнал о существовании слэшных фиков по "Мастеру и Маргарите". Сказать, что я сильно удивился, - это ничего не сказать. Я тогда прочел пару штук по МиМ да еще несколько по "Белой гвардии". Признаюсь, в двух из них было непролохое даже наследование стиля Булгакова, но сам сюжет... Я испугался, и постарался забыть, что в булгаковских романах можно вообще видеть слэш. Мне, правда. бысто об этом напомнили, при чем весьма стремным образом, но не об этом сейчас.
Я пересмотрел свое отношение к слэшным фикам хоть с каким-то стилем и сохранением характера персонажей после того, как наткнулся на несколько фиков по МиМ с мэрисьюшными пейрингами. При чем в прекрасную со все сторон глав.героиню оказывался влюбленным Воланд. После фиков одной барышни, которая умудрилась пробежаться по многих фандомах, включая ДызНот и ГП, да еще фильма "Молитва за гетьмана Мазепу я уж думал, что я закален в плане психики. Ан нет. Вчера пол ночи в себя приходил.
Сегодня я просветлился очередной порцией НЦ по МиМ. Прочел восторженные комменты. тяжело вздохнул. ну ладно. слишком много в мире всяких извращенцев, все-таки.

@темы: записки, Булгаков, бред рядом

---

Все-таки выложу. Вот из-за этой штуки я теперь ночью во двор без задней мысли выползти не могу х)

Горпина

Задушеною іскрою мигнуло сонце серед синьо-червоних хмар над лісом, та й погасло. Розсипалось криваве золото придорожнім пилом, засипало сліди довгого дня, що відшумів гомоном та співом пташиним над селом. Синім серпанком з зеленими розводами, як на воді озерній від ряски, спускався вечір, струшував росою, вмивав натомлену присушену землю.
У Івана – голова кругом, голова кругом та задуха з самого ранку груди залізними обручами стиснула, як добру дубову бочку. Він хапався за груди, та все не міг намацати тих обручів, а то б і голими руками розірвав їх, аби тільки дихати дали. Увесь день Іван пив воду, та не міг напитися: все сушило в горлі та в грудях дерло. Так важко над вечір стало, що повернувшись з косовиці додому, він хутко зібрався, та побрів на другий край села, до бабусі-мельничихи, що вміла заговором лікувати. Не дійшов: з середини дороги самі ноги завернули та й пішли: чи то за село, чи то кружними далекими стежками додому. Брів Іван селом, міцними чоботами в дорожний порох заривався, та все рукою за груди тримався, наче хотів серце втримати, що між ребер рвалося. В скронях били козацькі литаври, а тому не помітив Іван, не розчув, що зовсім поряд гуляє вулиця.
Іван повернув за садок Петра-гончара, вишні з якого простягали довге та рясне гілля, здавалося, на пів вулиці, та ледь не носом вткнувся в чималий гурт молоді, що розвернувся між городами на витоптаному шляху.
Уже добре сутеніло, а тому він не зразу розпізнав, хто там і де. Тільки голоси знайомі вчув: його вулиця, його парубки та дівчата. Полегшало. Тривога, що було піднялася їдким димом, затруїла страхом голову, вмить опала. Не варто було б натикатися не на свій гурт, ой, не варто. Хоч і ворогами б не зійшлися, та все ж не любили на селі, коли хтось не до своєї вулиці без дозволу приставав. Навіть коли ненароком.
Гурт молоді, що тулився попід міцно заплетеним тином, видався спочатку Івану вихором цвітастих плям, що скакали перед очима, відсвічуючи яскраво білим на сорочках. А потім з гурту раптово винирнула вона, Горпина, і закрила все.
У Горпини чорні очі блистіли в напівтемряві так, що здавалося – денне світло не за сонцем разом пішло, а перелилося по краплині в її очі. У Горпини коса – вужем чорним, товстою гадюкою лягла через плече, простягнулася біля шиї. Івану раптом уявилося, як та гадюка вигнеться, та і вчепиться всіма зубами в горло дівчині, і в середині все похололо. Навіть обручі з грудей раптом спали та трохи приостила голова, що боліла, наче оловом розпеченим залита. У Горпини квіти на рукавах сорочки, як живі, пелюстками наче тріпотіли на легкому вечірньому вітрі. У Горпини червоні стрічки по плечах – як патьоки крові по білій сорочці.
Раптом вона, сміючись, кинула випадковий погляд в сторону Івана, обпекла очима, наче жару за пазуху шпурнула. Він насунув нижче на очі шапку, і пішов прямо до гурту.
- Добривечір!
- Здоров будь!
- Доброго вечора!
- Давно не з’являвся, Йване!
- Та все роботи забагато…
Він не помічав майже, хто до нього говорив. З широкими усмішками до нього поверталися всі. Парубки підходили ближче, хапали за руки, тягнули на середину. В Івана тепліло на серці, живим жаром заливало щоки, розгоралися очі. Тільки Горпина стояла боком, та навіть голову не повертала, більше навіть не дивилася. Вона говорила до Мотрі-ковалівни, наче й не крилася, та за спільним шумом та сміхом, було не розібрати, про що. Тільки Мотря все поглядала хитро на Івана. От вражі дівки. Іван стискав зуби. То ж вона Горпині переповідала про нього, що бачила, і він не знав, чи радіти тому, чи сумувати. Мабуть, сміялися над ним дівки, над дурнем, що тільки й ожив, що під вечір, як її побачив. Дернуло в горлі, та здавив парубок гидку здогадку, відвернувся від Горпини та старався в її сторону не дивитися більше.
Потекли звичні розмови, перегуки, жартівлива лайка. Іван радів, що таки не дійшов до мельничихи, краще стало і без того, а до старої йти було трішки боязно: про неї говорили, що вона відьма. Та ще й що відьмувати почала не сама, що чоловік її перед смертю з нечистим звів, тому й мельницю довірив їй, а не брату свойому. Та Бог з ним, не проти ночі такі небилиці згадувати, тим більше, що гурт навколо не до того гаразд був. Відганяв парубок від себе думки тривожні, та до іншої тривоги заходив. Щось чудне творилося – він і не шукав очима Горпину, досить було й того, що він чув всім серцем її присутність, та все вона на очі наверталася, як перебігала за його зором. Стояла вона все боком до нього, та все Мотрю за собою тягала. Коли б не піднімав Іван погляд, та все вона, вона, Горпина була тут як тут. Вона перебирала в пальцях то розплетений край коси, то стрічки, на груди перекинуті, то до намиста рукою тягнулася, то смикала за чорний шкіряний шнур, що ховався нижче під сорочкою та був не дуже й то помітний, хіба якщо придивитися. Хлопець замовкав, як вона на очі наверталася. Як душею його безпомічною вертіли ті пальці, як серцем гралися та стискали його, а не добрі намистини, що їх колір тепер і не роздивитися було в темряві. Іван злився і зціплював повіки. Іван насував шапку нижче на лоба, а дівчата, сміючись, збивали її раптово. А поки він вкотре піднімав з землі шапку та струшував її від пилу, душа наче знову поверталася в тіло.
- А не чули, в нас, кажуть, відьма нова на селі об’явилася. Люта – як сам чорт!
Раптом всі притихли та обернулися до Панаса-сопілкаря, що сьогодні забув свою сопілку та веселив гурт своїми оповідками, що їх багато знав та ще більше придумував. Кілька дівчат, що вже затягнули було тиху пісню, обірвали її та так і застигли з відкритими ротами. Панас, глянувши, на них, засміявся, трусонув сивуватою чомусь вже з молоду чуприною, та гукнув:
- Ну, чого дивитеся? Хіба не чули?
По обличчю Панаса пробігли синювато-сріблясті плями, що падали від місяця крізь вишневе гілля. Місяць був уповні, світив з середини неба ярко, і всі наче тільки зараз помітили, як він далеко вибрів. Мотря, глянувши, навколо, голосно хмикнула і спитала:
- Це ж де ти таку брехню підчепив?
- А не брехню! – запально гукнув Панас. – Чого думаєш, що брехню? Чи я брехав коли?
- Так як же не брехав? От позавчора ввечері, хіба не ти про заблудного вовка розказував…
- Ет! Згадала ти… Хто ж казку від бувальщини не відрізнить? А відьма точно є! Он у нас на кутку коровам стали псувати: молока мало дають, в хлів їх під вечір силою заганяють, вони заходити не хочуть. От, баби біля криниці вранці говорили, я почув. Та і хто того не чував, як ревуть вони? Їх як з лісу пригонять, та як стануть на ніч заганяти, так в по вулиці такий же рев стоїть, що за голову хапайся. Як ріже хто їх, от! І дощу, дощу вже от скільки немає, га? Он на Пилипівку йде хмара, а з Медведівки наче і на нас суне, ат р-раз – і пройде повз! До Старого болота тягнеться. Або як того тижня було, перед неділею: яке страшне йшло над селом, аж чорне. А гриміло як? І хіба крапля дощу ляпнула? – Панас обвів гурт палаючим поглядом. – Ні! Чи і тут я брешу? Га, Мотре?
Мотря, склавши руки на грудях та долонею за воріт сорочки хапаючись, мовчала і дивилася на Панаса майже що злякано, так голосно він говорив.
- Пожди, Панасе, не кидайся на дівку, а то переляк ще виливати доведеться. Ич, як очима блистить! Воно-то й правда, що ти кажеш, та все ж в ту відьму і я не вірю…
- І ти туди ж, Іване? Чи ми з тобою з дитинства не дружили, а й ти мене на сміх підіймати будеш?
- Та не лайся ти! Чекай. Я про те, що ніхто з тобою не сперечається, є на селі відьми. Яке ж то село та без відьом, а відьми без села? Та чого ти таки думаєш, що то не старої котроїсь шкода коїться?
- А того, що наші відьми тільки під повний місяць, за тиждень чудити починають! Он мені бабуся моя розказувала, що то так було в нас заведено було, коли ще вона дівувала: ніхто відьом чіпати не буде, поки вони убивств не чинять та шкоду свою без міри не творять! От і домовилися, та так того і тримаються! А ця ж порядку чи не знає, чи не шанує його. Бо в нас на вулиці корови вити почали ще місяць старий ходив серпом тонким. От тобі й нова відьма.
Іван зітхнув. Похололо в нього всередині, як Панас про відьом заговорив. Він і забув про бабусю-мельничиху та нечистого, та тут знову пригадалося, та якось зовсім страшно стало. Особливо, як вітер знався та місячними плямами кидати почав, що дорога, здавалося, на місці не стоїть. Молодь кругом стояла мовчки. Місяцем всім вибілило лиця, наче всі поблідли.
- Відкіля ж їй взятися? – голосно спитала Горпина.
- А то вам, бабам, краще видно, звідки відьмам братися, - огризнувся на неї Панас. Він не любив Горпину дуже з того самого часу, як вона з батьком в селі оселилася. То ще до реєстру було, коли до між селами ще переїжджати вільніше було. Батько Горпини, козак Григорій, як овдовів, так і поїхав з села рідного, несила було йому там залишатися. А Горпину Панас не любив за те, що він через неї ледь не через всю вулицю в поросі котився. Він до неї боротися поліз, хоть тоді ще і знайомий з нею майже не був, та вона його й штовхнула, та якось несподівано вдало. Не одне літо з того часу минуло, та Панас все не міг Горпині того забути.
- Ти що говориш, вражий сину? – зашипіла Горпина, а за нею ображено зашуміли і дівчата.
- Нічого! Нічого не говорю, ви ж і слова сказати не дасте, а я тільки хотів розказати, де вони беруться.
- То діло кажи, а не образами та натяками сип.
- То й кажу, - Панас перевів дух, ще раз зло глянувши на Горпину. Він шепнув щось, та ніхто вже не розчув, що то було. – Так от… По всякому відьми появляються. Відьмою або родитися треба, я вже не скажу, як, або зробитися можна. Роблені відьми – вони злющі до крику, тільки на лихо здібні. Не спокійно такій відьмі, крутить нею нечистий, мучить, коли вона зла людям не чинить. А робленою відьмою дівка або молодиця стає, коли їй стара відьма, що помирає саме, дар зі знаннями передасть та посвячення проведе, з нечистим зведе новопосвячену. Без того, бачте, без передавання обдарування цього бісіянського, відьма померти не може, та мучиться страшно. Хоч і тиждень, хоч і два, та все ж померти не може. Он як в Пилипівці відьма місяць тому помирала, так там, кажуть, визг на все село стояв! Боялися люди за кілька вулиць від відьминого дому ходити, син її з дому зійшов на третій день, як почалося. Ходив, як зачумлений, та де не був – все казав, що чує, як мати його кричить та на поміч зве. А то в якусь ніч затихло. До ранку до хати ніхто не потикався, а як вранці прийшли, так весь двір був в старій соломі, а між нею парубок, син відьмин, міцним сном спав. Зайшли в хату, а вона вже й нежива, а над нею – дірка в стелі, тільки балки видно. Видно, навчив хтось хлопця, як матері на той світ дорогу розчистити…
- Тьху на тебе, Панасе! На ніч, ще й під повний місяць такі речі заводити… - плюнув Іван. – Ти знаєш, я й не з лякливих, та все ж по спині холодом провіяло. Перестань. Та давайте краще розходитися, бо вже й до світу не так далеко, он-до уже й зірки пропадати стали та місяць з середини неба скотився.
Гурт зашумів згідно, та молодь стала розповзатися невеликими купками: хто вже яку стежину та яке товариство для дороги вибирав. Іван придивлявся за Горпиною: вона, недовго думаючи, взяла під руку Мотрю, та й потягнула її до найширшої, а втім найдовшої стежки, що вела до їхнього кутка. Парубок постояв трохи, спершися спиною на тин та вслід дівкам задивляючись, хитнувся в їхній бік, але таки відвернувся і пішов до вузької стежини, що він нею і сюди прийшов. Він пішов дуже повільно, а тому ще й не встиг Іван минути садок Петра-гончара, коли в густій вишневій тіні його нагнав Панас.
- А що то ти, Йване, всю вулицю розігнав, а сам ледь тягнешся, так тобі додому хочеться нині?
- Чого це я вулицю розігнав? Я тільки сказав, що розходитися варто. Все їдно, після твоїх оповідок уже б не довго гулялося, а тому не було чого чекати. Та і куди мені спішити, Панасе? Завтра неділя, з досвітку на поле не підеш, а спати не хочеться. Ти-то чого сюдою йти надумав? Тобі ж чималий гак пройти прийдеться?
- А мені теж спати не хочеться. Тим більше, що оповідки ці… Тепер хоч би заснути сьогодні.
Іван здивовано глянув на Панаса. Навіть в тіні дерев, де якось по мовчазній домовленості притримувалися парубки, було видно, як низко Панас опустив голову. Місячне світло, що пробивалося крізь листя де-не-де висвічувало білі нитки в його темному чубі. Помовчавши трохи, щоб ненароком не сказати чого необережного, Іван спитав:
- Ти ж не злякався сам своїх оповідок, друже?
- Та чого мені вже боятися?.. Я тобі не розказував, Іванку, чому я сивіти став?
- Не розказував.
- Я цього, по правді, нікому не розказував. Тіки бабуся моя знала, Царство їй Небесне. Хоча яке там їй, мабуть, Царство?..
- Про що ти?
- А ти хіба не чув, що бабуся моя відьма була?
Іван примовк, не знаючи що казати і як казати. Панас дивися кудись вперед, трохи пригнувши голову. Іван намагався пригадати, коли він востаннє товариша таким мовчазним та задуманим бачив, та так і не пригадав.
- Та я-то чув, ще малі ми були, як такі чутки ходили… - повільно заговорив він, вдивляючись в обличчя Панаса. Застигле обличчя того аж ніяк не змінилося. - Та не вірилося тому, он яка вона добра була… А на селі краще за неї травами ніхто лікувати не вмів.
- Вона врожденна відьма була, тому й лікувала, а не шкодила. То ж вона мені і про договір той розказувала… Та була бабуся відьмою, то ти напевно знай. Тільки ти про те не дуже по селу рознось. Сам розумієш… Але я тебе з дитинства знаю, ти не понесеш.
Іван нехотя всміхнувся на такі похвальні слова. А Панас тим часом заговорив знову.
- То кілька років тому захотілося мені, Іване, цвіт папороті добути.
- На що ж вона тобі здалася, Панасе?
- А хіба погано з нею?
- Тобі скарбів так хотілося?
- Ні, не скарбів мені хотілося. Той, хто заради скарбів та достатків шукати папороть іде, вона тому не відкривається. Я хотів, щоб мені мову звірячу знати можна було. Ти не смійся тільки, я для того хотів, щоб можна було скотину лікувати напевно, а то що вона мучиться? Може б я їй допомогти міг, якби розумів, про що вона там стогне, як їй дурно робиться, - парубок тяжко зітхнув, та й опустив нижче голову. – Спитав я в бабусі, що для того треба, щоб той цвіт добути, вислухав все. А перед Купайлом зарані наготував ніж свячений, а скатерку вишиту, на якій ставилися паски для свячення на Великдень, мені бабуся сама дала. Скатерка така ще була гарна: тонка, вишита квітами різнобарвними… Я її з дитинства пам’ятав, а вона була завжди, як нова: яскрава, рівна, чиста, біла-білісінька. Заховав я те добро за пазуху, та й пішов до лісу, як смеркатися стало і молодь почала багаття поряд з річкою закладати. Дійшов я до папоротника, як уже добре смерклося. Я до того папоротника досі ходити не можу сам, душу перевертає. Він там між річкою і Старим болотом: широкі такі зарості, і папоротник високий, знаєш же? Де воно?
Іван тільки кивнув. Стежка влилася в широку вулицю, по якій уже й до його хати дійти можна було. Вони вишли з тіні під місячне світло, в якому Панас здавався таким блідим, що аж синюватим.
- Так от, - продовжив він. Знову спустивши очі долу. – Влаштувався я в тому папоротнику. Вже не пам’ятаю, як кущ вибирав, як крізь зарості пробирався, але заліз я в саму середину папоротника. Розстелив я на землі скатерку, а наколко неї ножем коло вирізав. Сів сам в тому колі та й став молитися. Довго молився, вже й зовсім темно стало, вже й почорніло все навкруг, ні зги не видно. Як загукала десь поряд сова, злякався я, що дороги назад в цій темряві не знайду, та потім заспокоївся: подумав, що мені цвіт папороті поможе дійти. Я був рішучий, я певний був, що добуду той цвіт. Видно, як стало наближатися до півночі, почало кругом таке діятися – страх. Вітер завив, листям закидав, наді мною світляки якісь застрибали, що їх і вітром не зносило, а як вони падали, то папороть навколо шипіти та загоратися норовила. Як завив десь за спиною вовк, я ледь не помер від жаху, і так обернутися хотілося – ти б знав! Та я сидів, не рухався майже, ледь молитися не забув. Тільки одного боявся: як десь нечиста сила поряд кине чимось, зашумить, щоб з вирізаного кола не вискочити з переляку, а то тут і смерть буде. Не пам’ятаю вже всього, що тоді мені на голову звалилося, та вся я забув, як кущ переді мною світитися почав. Спочатку листям затріпотів і від нього зеленувате світло піднялося, а тоді з середини стебло почало рости. І на стеблі стала квітка розпускатися – пелюстки на ній гоструваті були, невеликі, а по них жовто-червоне сяяння ходило і на землю краплинами стікало, та до землі не діставало, тануло. Це я тобі розказую довго, а воно розкривалося миттю, як зірка, сяйнуло! Я руку потягнув, уже й ухопився майже, коли з землі на руку мою змія вогненна кинулася. І не стало мені духу руку далі потягнути, відсмикнув я долоню. В ту ж мить змія в пальці вчепилася, а папороть погасла. Я не знаю, чи кричав, чи ні, та боляче було так, наче я в багаття руку запхнув, та ще й на шипи гострі наткнувся. І шипіла, гадина, страшно так… Мені здавалося, що то шкура моя в неї в пащі горить Вдарив я рукою об землю, щоб зміюку ту збити, та і розсипалася вона на шматки, вмить зітліла. Я нею об свячену скатерку вдарив, то вона й здохла. Накинув я на руку поранену скатерку зверху, в другій руці ніж затиснув, та й побіг з того папоротника. А навкруг – не повіриш – регіт стояв такий!.. Наче дерева самі сміються наді мною, гілками трясучи. Я біг – не бачив куди. По обличчю гілля хлистало, ноги в траві плуталися, я чоботи об коріння геть побив тої ночі. Рука під скатеркою наче й не боліла, а тільки щеміло, як після кропиви. Я туди дивитися боявся, та і не побачив би нічого, тільки пальці намагався стиснути, щоб скатерка не сповзала. І сміх той, сміх сатанинський… Такий, що від нього кожна жила всередині трусилася. А як піднялася просто навперейми мені велика тінь, чорніша за чорну лісову ніч, з розкосими великими очима, з трьома зіницями, я думав, тут і серце в мене спиниться, так часто воно билося. Я спинився, аж хитнуло мене, ніж вперед викинув, а рукою, в скатерку замотаною, перехрестився розмашисто. Тінь очима блимнула, зареготіла… і під землю пропала. І стихло все, наче і ніч посвітлішала. Оглянувся я – Боже мій милий! Та я ж весь час по папоротнику ганяв! Побродив я ще по ньому, з горем пополам знайшов, звідкіля я в ті зарості заходив ще з вечора. Та і побрів я з лісу. Там далі тільки пам’ятаю, що хитало мене страшенно, падав я, підіймався, за дерева хапаючись. А як вийшов я до річки, то так і впав. Через весь берег повз до води – так мені пити хотілося. Там, біля води мене бабуся і знайшла. Я вже цього не пам’ятаю. Останнє, що в голові лишилося, як руку зі скатеркою в воду опускав, та як щеміння пропадало. Що було далі ,мені вже бабуся розказувала. Я, виявляється, на місце гульбища вийшов, а вона по листя, що з марени насипалося, прийшла ,щоб ліки з нього готувати. Яким чином вона мене додому доставила, що потім коїлося – я не знаю. Проснувся надвечір вже, наче мені й не було нічого, тільки ноги ще трохи гули та я шелесту всякого і голосу боявся. Бабуся поряд зі мною сиділа весь час, того не сильно мені дісталося після того, зуміла відходити мене. А то невідомо, скільки мені б ще лежати довелося. От після того сиве волосся і стало в голові з’являтися. А скатерка, видно, за водою пішла, як я заснув… Ти не вір, Іване, коли кажуть, що вмить сивіють, то неправда. Від жаху сивіють, як я. Як думаєш, піде хто за мене, за сивого, заміж?
Іван не відразу помітив, що Панас до нього звернувся. Він повільно кліпнув очима, перевів дихання. Йому до цього здалося, що він і сам гасав по темному лісу під сміх нечисті.
- Піде, Панасе. Як любитиме, то за всякого піде, не переживай.
- От і я так думаю, - всміхнувся Панас. – Мені Мотря подобається. Добре було б з нею хоча б поговорити по-людськи, та з нею все та проклята Горпина… У, відьма мала.
- Стій, ти чого на неї кидаєшся? Хай заважає вона тобі, та все ж не можна так, - сказав Іван. Хоч він і сам подумки недавно проклинав Горпину та її палючі очі, але втерпіти того від інших, ще й так зло вимовленого в голос, він не міг.
- Ти ж знаєш, не люблю я її.
- Забув би ти, що між вами було. Як-не-як, на одному кутку живемо, нащо так довго за старе чіплятися.
- Та я б і радий, та не дає щось.
Панас підняв голову. Він вже здавався не таким смурним, дивився знову перед собою. Розмовляючи, парубки дійшли майже до краю села, проминувши непомітно Іванів двір. За селом з цього боку розгортався широкий луг, що здавався степом, з двох боків затиснутим лісом. Серед лугу пролягала звивиста утоптана дорога. Місяць майже спустився, тіні були довгі і темні. Хлопці трохи постояли, дивлячись на луг, та й повернулися в сторону села.
- А я ще, знаєш? Не тільки сивіти почав після того, - раптом промовив Панас. – Я відтоді нечисть чую.
Іван здивовано глянув на Панаса, а той продовжив:
- Правда-правда. Я тепер чую, як де десь було яке чаклунство. І знаєш, що смішно? Я не завжди тільки розумію, що то було за чаклунство. А ще буває бачу, що щось негаразд, а з чого воно – не розумію. От так і на кутку в нас зараз. Щось не так, а зрозуміти що – я не можу. Ти додому не збираєшся, Іване? – спитав Панас, коли вони дійшли до Йванової хати, та той не спішив заходити до двору.
- Ні. Все одно мені спати не хочеться. Піду ще десь походжу.
- Ну, дивився. Гляди, не забреди нікуди. Добраніч, Іване.
- Бувай здоровий.
Панас пішов далі по вулиці, а Іван розвернувся, пішов по вулиці знову до краю села. Він вийшов на стежину, що йшла в обхід крайніх дворів та садків, навколо кутка. Через кілька хат по тій стежині жила Горпина. Тягнуло туди нестримно, то й пішов Іван, не знаючи, куди йому поткнутися. Навпроти двору козака Григорія парубок зійшов зі стежки і побрів до лугу, зарившись у високу росяну траву ледь не пояс.
Тут було прохолодно, дихалося солодко і легко. Він дивився в сторону лісу і думав, що все одно б зараз не заснув. І в хаті, і в сінях, було б надто важко та душно дихати. Іван вдивлявся вся в темне небо. З ніччю робилося щось дивне: наче й вулиця нерано розійшлася, наче й з Панасом немало йшли, а небо світліти не спішило.
Іван розвернувся до села. За високим плетеним тином не було видно ні городу, за яким старанно доглядала Горпина, ні хати. Тільки гребінь стріхи вимальовувався чорною міткою. Дядька Григорія в селі любили. Він розказував про Січ, він часто навідувався в Чигирин. Він був справжній козак. Коли він пропадав на кілька тижнів, а то й більше, – чи то в похід, чи то ще куди, - за Горпиною наглядав сусід-коваль. Але дівка наче і не переживала за ті батькові відлучки. Давно в них не було матері, звикла вже. А дядько Григорій приносив новини. По ньому завжди дивилися – чи все в порядку там, далі, за селом. Тепер старий козак ходив смурний та задуманий. Непокоїлося щось там було в широкому світі. З реєстрових чомусь на селі більше не було нікого, а тільки вони могли щось правдиве сказати, а не переповісти чутки. А Григорій мовчаі. Від цього в селі ставало неспокійно, чимраз частіше між парубками, особливо біднішими, говорилося про Січ та про втечі. Люди думали, як виживатимуть, коли й правда щось забурлить тут, коли й правда поляки почнуть воду мутити чи знову сюди орда доскаче.
Іван опустився на траву. Хоч і холодно було, та все ж стояти було несила. Трохи провагавшись, він відкинувся на спину. Сорочка вмить намокла, прилипла до гарячої шкіри. Іван здригнуся, та не встав. Довго, звісно, не пролежиш, та все ж. Іван і сам думав, що втече на Січ. Не то, що жилося його роду погано, щоб від неволі прямо страждати, не надто знущалися пани над прикордонням, та не сиділося Івану вдома. Батька його ще з кілька літ тому десь далеко в степу татари порубали, тому ще й тримався парубок дому, ждав, поки сестра з братом підростуть, щоб матері поміч була. Ніяк він не міг наважитися піти від них, хоча тягнуло його на південь, за батьковою тінню, по батькових слідах.
Лежати на мокрій землі швидко стало холодно. Іван розумів, що пора йти додому, давно пора йти додому: уже таки починало світліти небо, десь далеко заспівав перший півень. Парубок вже забрався підніматися, як над ним не дуже високо пронеслася біло-чорна постать на якійсь довгій жердині. Хлопець кліпнув очима, та згори було вже тільки небо. «Здалося» - мелькнуло в нього в голові, а серце забилося з шаленою швидкістю: пригадалися Панасові оповідки про відьму. Іван піднявся, струсив росу з шапки, а коли подивився перед себе, то занімів і ледь знову не впав на землю: перед ним стояла Горпина.
В Горпини нетутешнім блиском палали очі. Губи були червоні, і в непевному, ледь помітному світлі рот здавався темною кривуватою плямою. Дівка вигинала в посмішці край рота, та навіть трішки вишкіряла зуби. В неї була розплетена коса, волосся розпатланою копною падало на плечі, за спину, кілька пасм забилися в широко розкритий воріт просторої білої сорочки. В одній руці Горпина тримала великого рогача, а другою вперлася в бік.
- Ну, Йване, чого дивишся, соколе? Чи не на мене чекав тут? – і вона голосно розсміялася. Іван відчув, як на потилиці піднялося дибки волосся.
Голос слухався погано, але він таки зумів видавити:
- Ні, я на тебе не чекав.
- І правильно. Тобі не мене чекати треба. Тебе інша жде, до неї б поспішив.
- Про що ти?
- Сам скоро знатимеш, про що. То якого чорта ти тут робиш, Йване?
- Нічого. Лежав, додому не хотілося, от і пішов на луг.
- А чого перед моїм двором вилягся?
- Не знаю.
- Ну, не знай далі, - обличчя її стало неприємно сердитим, а потім раптово знову засвітилося посмішкою. – То як, віриш ти Панасу? Про відьму-то. Га? Віриш чи ні?
Іван поглянув на її глибокі, але пусті очі, на розпатлане волосся, на сорочку на голе тіло, на чорного рогача. А ще згадав про Купальську ніч, про яку розповідав Панас.
- Вірю. Як тут не вірити?
- Отож. Шкода мені тебе, Іване.
- Чому?
- Бо дурний. Був би розумний, подалі від мене тримався.
- Та я б і радий… - буркнув він. У відповідь Горпина знову розсміялася, але вже не так страшно.
- Хочеш подалі, кажеш? – так само тихо спитала вона.
Іван згадав про залізні обручі, що чим далі, тим частіше стискали ребра, коли довго не вдавалося її побачити. Згадав, як рветься серце, коли вона десь поряд. Подумав про довгі, гарячі, тягучі сни, коли вона приходила і морочила голову, а він тільки й може, що шепотіти їй, щоб не кидала. Він згадав про тяжкі ранки після таких снів. І як мати говорила, що чула, як він кидався вночі та все кликав когось, як вона сама через це не одну ніч не спала.
- Хочу, - сказав так твердо, що аж сам здивувався.
Вона зробила крок назустріч, опинилася так близько, як ще не була ніколи, і кріпко взяла його за руку. Іванів погляд притягнули її темні очі.
- Тоді дивися, - сказала Горпина, і так стиснула його долоню, що нігтями проколола до крові шкіру.
Вмить Іван впав на коліна, але перед широко відкритими очима стала не трава та Горпинині ноги, а щось зовсім вже страшне. На широкій майже голій площадці, що наче в самому небі висіла серед зірок, палали високі багаття зовсім незрозумілих кольорів. По тонких, дивацького вигляду дровах повзли яскраво червоні, малинові, сливові, зеленкуваті вогненні пасма. Іскри від кострищ підіймалися вихорами вгору, підкоряючись якомусь складному ритму. Навколо багать скакали голі або лише в сорочках дівки та молодиці з розпатланим, наче три дні нечесаним волоссям. Біла шкіра жінок здавалася ще білішою. У вихорі блистіли від поту голі тіла, чорні кігті, вирячені очі та вищирені зуби. До відьом звідкись з боків підступали носаті чоловіки – також голі або напівроздягнені. У багатьох з них груди та все тіло покривало доволі густе волосся, а голоси їхні були подібні до вовчого завивання. Крім того завивання Івану не було чутно нічого, але потім став доноситися визгливий бабський сміх, потріскування кострищ та дуже скора музика. Біля великих бочок стояли якісь чорні рогаті та копитасті фігури. Вони розливали тим, хто до них підходив в плоскодонні дерев’яні чаші густу червону рідину, самі сьорбали її неперестанно, а час від часу відходили від бочок і підкидали в багаття хмизу. Тільки тоді парубок зрозумів, що то за хмиз, коли побачив в руках одного з чортів до ліктя обрубаний кістяк людської руки.
Івану страшенно хотілося, щоб видіння припинилося, а у вухах перестало вищати сатанинське зборище. Він смикав рукою майже безсило, але тіло слухалося погано, а картина перед очима не зникала. Коли над зборищем піднялася висока тінь, закутана в довгий чорний одяг, та така висока, що її мордяку не освітлювали кострища, стало зовсім погано. У вухах залящало так, що кров у жилах застила, а серце наче спинилося. Над зборищем блиснули зелено величезні очі, а в одному оці перевернулася лишня зіниця. Іван відчув, що падає, і злякався, що впаде просто в вогонь, але він тільки вткнувся лицем в мокру росяну траву. Піднятися з колін вдалося не відразу, аж так трусилися ноги. Було важко перевести дух. Сорочка прилипла до тіла не тільки на спині, намочена росою, але й на грудях. Іван провів рукою по обличчі. І лице, і руки були мокрими також. Парубок так і не зрозумів, чи то він потом вкрився, чи росою вмився.
Горпина стояла над ним, випустивши його руку.
- Ну як тобі моя кумпанія?
- Чи сама не бачиш як?
Він хитався, стоячи перед нею. Дивитися Горпині обличчя тепер було не так вже й важко.
- Ти знаєш, скільки ти дивився на нашу гулянку?
- Цілу вічність.
- І двох хвилин не пройшло.
- Та чи не все одно, Горпино?
Вона всміхнулася.
- Тобі видніше. То як, полегшало, Йване?
Він кивнув, і тої ж миті десь заспівав півень. По обличчю дівки стрибнула якась хижа тінь.
- Все, йди додому. Пора мені. Не шкодуєш, що мене на свою голову сьогодні дочекався? – вона знову розсміялася, а рогач різко піднявся вгору, тягнучи Горпину за собою. Іван подивився, як вона зникла в комині, плюнув на землю, перехрестився, та і пішов додому.

На другий день в церкві Іван молився так, як не молися ще ніколи. Панас дивився на нього якось дивно, але мовчав. До самого вечора Іван просидів вдома, навіть на двір не витикаючись, а як почало темніти, завагавшись, таки подався до вулиці.
Біля садка Петра-гончара було весело. Гулялося радісно, бо найняли музик. Панас, що стояв посеред гурту парубків і чоловіків, закривши очі грав на сопілці. Іван не пішов танцювати, він чекав, коли можна буде підійти до Панаса. Але товариш сам підійшов, поки гурт спочивав.
- Що тобі було, Йване? На тобі лиця нема, наче здер його хто.
Іванові очі метнулися до Горпини, та він не зрозумів, чи помітив те Панас.
- Правий ти. Панасе, є нова відьма кутку.
- Чого ти? – здивувався Панас, ледь не випускаючи сопілку з рук.
- Нічого. А відьма є. І ще, знаєш? Я рішив, я на Січ таки подамся. От тільки вдома роботу підтягну, і подамся. Ти вже матір не забувай мою, добре?
- Не забуду. Ти хоч попрощатися зайдеш?
- Зайду. Як не зайти? – Іван посміхнувся і вдарив Панаса по плечу долонею. – А чого стали, пани-браття? Грайте, чи що?
Коли музики заграли знову, Іван так хвацько пішов до танцю, що в нього шапка з голови спала.
А через два тижні на селі його вже не було.

@темы: Сказания князя Курбского

---

Рабочий будень

Утром мама не нашла в классе нужную ей щетку для покраски. Она решила, что щетку нагло и не поставив в извесность позаимствовал один из коллег. Потому, стоя на пирамиде из стола и табуретки, и вдобавку замотавшись в тюлевые шторы, мама горестно изрекла: "Суки все!". Щетка, правда, скоро нашлась в том же классе (ее никто не брал, ибо была хорошо спрятана), но лучше от этого никто не стал. И, знаете? Через несколько часов я таки в который раз убедился, что в этом плане мама права х)

@темы: записки, люди, бред рядом

---

Че)

14 июня 84 года назад родился аргентинец, который стал одним из лидеров Кубинской революции - Эрнесто Че Гевара.
Я не последователь коммунизма, потому суть не в революции, а в самом Че. Что бы ни говорили о маскульте, но я искренне уверен, что этот человек достоин уважения. Только вот мне стыдно ,что я до сих пор не могу с толком в нем разобраться, хотя интересуюсь им сравнительно давно. надеюсь испавлюсь)


1929, Эрнесто в возрасте 1 года.


1945 г.


1951 г.


В горах Сьерра-Маэстры)


Не знаю даты, но очень люблю, как он тут улыбается.


Утром нашел записку от мамы, удедшей на работу, пока я спал. За такой сюрприз простил даже описку х))

@темы: Че, фото/картинки, люди

---

Жизнерадуюсь!))

Андрей Михалыч, вы таки бездарный придурок х))

@темы: из непродуктивных размышлений

---

Снова полез разбираться с иллюстрациями к МиМ.

Автор - Геннадий Калиновский. Советские иллюстрации, которыми я интересовался. Хотя я надеюсь, что есть еще. Иллюстрации, кстати, - тот еще психодел)


Титул. Мне очень нравится взгляд Маргариты.


Воланд особо примечательный)




Коровьев. И Босой, ога)






Здесь Гелла пугает Оо


Эта в плане атмосферы нравится очень.




А Маргарита немного напомнила машинистку из советской экранизации "Собачьего сердца".


Маргарита словно подпрыгивает на метле х))






Картинка, которая была в основе титула. Здесь у Марго взгляд все же не такой бешеный.




Воланд какой-то дряхлый не по канону Оо









И отдельно - по ершалаимским главам.

Иешуа


У Пилата вид "А ты меня не обидишь, правда?"


А тут Пилат неожиданно напомнил одного препода из универа. Но в роли Лжедмитрия этот препод мне нравился гораздо больше х))


Они же. Сама картинка очень нравится О___О


Что ж Пилат так смотрит-то обиженно?


Оглашение приговора.


"Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город." (с) Вот эта понравилась больше всего.

@темы: фото/картинки, Булгаков

---

Читаю давно вожделенного Борхеса и... неожиданно им тупо давлюсь Оо Яворницкий (а именно второй том, зелененький такой) подмигивает с полки. Из серии "надо же с чего-то начинать". Руки чешутся сесть-таки за матчасть для зарисовки (по крайней мере пока) по войне Богдана Хмельницкого. Похоже, что в эту сессию я в конец долбонулся х))) Но весело. В голове мелькают шаровары, совсем не в тему летает тополиный пух и колышется высокая трава в степи.

О, это блаженное состояние после последнего экзамена ^^


Портрет Ивана Выговского. XVII в., автор неизвестен.

@темы: записки, казачество, фото/картинки, бред рядом

---

Живой)

Я все-таки, кажется, выжил. Дрожат руки, у меня ощущение, что я бежал куда-то все утро. Но счастье. Черт побери, приятно заканчивать давно начатое дело) А еще понимать, что универ еще не высосал из меня остатки сил и умения заниматься чем-то помимо учебы. Почти три месяца. В гробу я видел такой ритм жизни Оо
Но вроде отпустило. Это радует)

Виговський

Німіють і болять пальці. Холодно навіть в кишенях. Душа виривається з горла з білим паром і тут же зникає, розчинається в морозному повітрі. Білий від солі асфальт на тротуарі здається крихким, несправжнім. Від вітрин відскакує сонце.
Вгору. Покрученими, вигнутими, застиглими вуличками – вгору. Тут мало людей. Та зараз, по такому холоду скрізь мало людей. Вгору. До Софії. Звідти – перебігти площу і сховатися від людей уже остаточно на Володимирській гірці. Подалі. Глибше. Туди, де альтанка без черепиці, яка обвалилася, здавалося, ще під час революції (і аж ніяк не Помаранчевої), світить голим, як душа на морозі, каркасом, проколює вузьким, старим, зеленавим шпилем на верхівці неіснуючого даху небо, звучить поривами вітру між металевим пруттям ілюзорних стін та стукотом навколишніх дерев. Туди, на край, до неба, до річки, що під кригою і снігом ховає старі легенди про русалок.
Сталевий холод капканом вгризається в руки, студить кров, стискає кліщами м’язи, ламає здерев’янілі судини. Під ногами – біла від солі бруківка. В вікнах верхніх поверхів, в тонких, чистих, глянцево-рівних скляних вікнах гасне сонце. Вітер б’ється у флюгери, що попримерзали до штирів, наштрикується на шпилі на дахах старих будинків, ламає мертві пальці дерев, рветься на тонкі стрічки, які чіпляються по металевих підвіконнях. Стрічки гримлять, ударяючись об них, а цього ніхто навіть не чує.
Холодно. При кожному кроці здається, що ноги примерзають до землі, їх важко відривати від неї для наступного кроку. Раптово і не зовсім в тему згадується екскурсія костромськими болотами з Іваном Сусаніним, на яку мені врешті-решт вдалося розкрутити Філарета. Правда, чудовий час ми вибрали, але тут мені вбачається всемогутня рука Філарета: якось надто неспроста ми в тому лісі потрапили під дощ. Але навіть не це найцікавіше: там дощі на той момент не менше тижня щодня лили. Земля розбухла від води, стала в’язкою і приставучою, ноги грузли в дерні, покритому рідкою, як волосся на плішивій голові старого професора-збоченця, жовтувато-сірою травою. Їх щоразу доводилося виривати і від землі вони відривалися з противним хлюпанням. Богун йшов поряд і ледь чутно матюкав усе, що бачив. Він тримав мене за руку, постійно кидав занепокоєні погляди в мій бік і матюкався. Коли я шепотом попросила хоча б руку мою відпустити (він послизнувся і якось особливо болісно смикнув мене за руку, вирівнюючись) і не заважати мені насолоджуватися атмосферою, він відмовився, ледь мене не пославши під три чорти. Іван сказав, що якщо він мене відпустить, я тут же загрузну десь в болоті. Коли він був в такому настрої, сперечатися з ним сенсу не було. До речі, в лісі було дуже добре. Крім хлюпання наших ніг та ще тихої розмови Філарета з Іваном Сусаніними перед нами, звуків майже не було. Це одночасно і лякало, і приємно гіпнотизувало. За кронами не було видно неба, але це не заважало краплинам дощу падати на голову. Філарет час від часу повертався і лукаво посміхався. Я широко усміхалася у відповідь, а він чомусь трохи дивувався з цього. Насправді мені страшенно тут подобалося. Аби ще тільки оце холодне згори не лилося, було взагалі щастя. Коли ми вийшли до озерця з міцною хатою-зрубом з підсліпуватим віконцем на березі, я пам’ятаю, як відчутно здригнулася. Гарячково оглянувши береги озера, наскільки це дозволяли високі зарості сухого (мокрого, насправді, але вже не зеленого) очерету та осоки, і заспокоїлася, так і не знайшовши старої пристані.
- Моя лісова резиденція, - гордо сказав Сусанін.
Філарет засміявся, а Богун якось дивно хмикнув. Йому активно не подобався Сусанін.
Мертву тишу тоді раптово порушив рівний і чіткий звук кроків. Здавалося, що десь по втоптаній лісовій дорозі крокує муштроване військо. Я фізично відчула, як блідну, коли мені дійшло, хто це йде.
Сусанін дістав з кишені срібний круглий годинник на ланцюжку (що, до речі, досить дивно виглядало на фоні його широкої бороди до середини грудей, добротного селянського кожуха та прорезинених чобіт) і хмикнув.
- Ач, як годинник. Вони тут щодня проходять рівно о цій порі. Отам за деревами вже цілу дорогу витоптали. Місцеві на неї майже не ступають, бояться. Даремно, звісно, бояться, поляки нині вже мирні, але хай краще і не ступають.
В цей момент між деревами замелькали примарні, але дуже чіткі людські силуети. Багато силуетів. Їхній прапор повільно і з почуттям власної гідності безшумно тріпався, незважаючи на цілковиту відсутність вітру. Мені здалося, що навколо стало холодніше на кілька градусів. Коли стрій помітив нас, його лідер на ходу, не сповільнюючи кроку поклонився Сусаніну. Той учтиво поклонився у відповідь і голова строю знову зникла за деревами. Ще пів хвилини я спостерігала, як мертві поляки строєм, чомусь по двоє, переходять галявину. Тої миті я шкодувала про одне: було паскудно видно їхні обладунки.
Поряд здавлено з-під шарфа вилаявся Богун і я терміново винирнула з костромського лісу. Мене кинуло обличчям в київський мороз, і я захлинулася повітрям.
- Іване, а може не підемо на Гірку, а? Може ну його?
Не вірю, що це кажу. Богун вимахує поряд. Широко крокує, насторожений і насуплений. Його шарф і вуса в інеї. Він кидає на мене погляд з-під довгих вій. Здається, вони також в інеї.
- Ага, зараз. ТОДІ було холодніше. Ми просто не стоятимемо довго.
- Лікувати моє обмороження будеш сам.
- Як завжди, – він сміється, розтягуючи заморожені білі губи.
Я сама намагаюся усміхнутися. Або в мене відмерз мозок і не сприймає сигналів організму, або мені вже не так холодно. Але посміхатися важко: таке враження, що або шкіра застигла, або щелепа примерзла до свого місця. Богун дивиться на мене насторожено.
- Не роби так.
- Як?
- Отак, як ти робиш. Поверни обличчя в нормальний стан.
- Ну, спасибі!
- Зате правда.
- За те і ціную.
Традиційно. Він витягує з кишені руку в товстій в’язаній рукавиці. Мною в’язаній. Коли я йому її дарувала минулого року на Новий рік, він сміявся, що аж такі теплі рукавиці йому точно не знадобляться. Чисто з впертості, а ще з необхідності і звички у всьому сумніватися, допускати будь-яку імовірність, я загадково усміхнулася і сказала, щоб він не зарікався. Чорт. Я глибоко вдихнула, згадавши на мить про цю розмову. Легені, здавалося, нашпигувало холодними колючками. І замерзли зуби. Іван тим часом наполегливо тягне мене за рукав. Я пручаюся, не бажаючи витягувати руку з кишені. Там відносно тепло.
- Що ти робиш?
- Ну-у… - протягує він, сіпаючи мене відчутніше.
- Чого тобі треба, я питаю? – мозок і правда, замерз, не хоче вирішувати елементарних логічних завдань.
- Руку дай.
- Ага, зараз.
Але він таки витягує мою руку, і стискує її в своїй рукавиці.
- Чому руки голі?
- Не холодно.
- Не бреши.
- Тобі спитати нема про що?
Він, здається, ображаєьться, але руки не відпускає.
Пусто і холодно. При чому як на вулиці, так і в голові. Догорає ясним полум’ям замощений білою ватою з тонких, легких хмар горизонт, покривається порохом без кольору, по якому потім розіллється фіолетова синь. Сутінки синім попелом осідають на глибокий сніг, падають на нерівномірно сивий асфальт, придавлюють плечі, примерзають до щік. Вгору. Пустими покрученими вулицями. Позв вітрини, в яких розгораються електричні вогні. Повз будинки, на верхні поверхи яких ніколи не вистачає уваги через надмірну яскравість і пістрявість магазинів на першому. Вгору. Тільки вгору.
Площа пуста, попід муром навколо Собору лежить сніг. Жовта плитка, якою вимощена площа, теж всі в білих розводах, теж ледь помітних, і слизька, бо на черевиках залишився якийсь ще сніг. Ми проходимо повз, до світлофорів, бруківки.
Як ми минуємо Михайлівський, я не пам’ятаю. Кудись провалюється все під небом, на якому вихором крутиться зграя вороння. Під їхні крики в пам’яті спливає стереотипний кінський череп на списі серед коричнево-сірого степу, мокрі обламані стеблини, що стирчать над непривітною землею, вітер, що тріпає кінське волосся на списі. Я спотикаюся і ледь не падаю, Богун підтримує мене за руку. Він сміється якось напружено, з нотками істерики.
- Шкода, що я таки не зміг поїхати в Вінницю цього року.
- То чому проблема? Давай завтра і поїдемо.
- Ага, і ти на вокзалі ж скажеш, що тобі холодно. А потім ми застрягнемо в заметі серед степу, і ти витимеш, що це я у всьому винен.
Я захлинаюся обуренням, але встигаю подумати і терміново ковтаю фразу про «от далі сам будеш скрізь їздити, якщо я так тобі заважаю». Ще чого доброго дійсно сам їздити почне.
На Гірці так само пусто, як і по місту. Ба навіть гірше. Хоча… Мабуть, таки краще. Поки ми йдемо до альтанки, сковзаючись на крутому спуску, петляючи засніженими, погано втоптаними алеями, ми зустрічаємо від сили півтори людини. Ну, ми сумніваємося, чи варто вважати за людину оту примару в червоному, що шмигнула повз нас і зникла в сутінках за поворотом в бік виходу з парку.
Ми стоїмо під переплетінням металевого каркасу альтанки. Десь далеко під ногами – набережна, замерзлий Дніпро, люди. Але нічого не чути, крізь тихого посвисту вітру. Холодно, але дуже сухо. Це добре, хоч до кісток не пробирає. Богун стискає мою руку в своєму кулаці, дивиться кудись в полиняле небо, на якому починають світитися золотими гвіздками зірки. Я дивлюся на те, як все чіткіше його профіль вимальовується на фоні білого, іскристого снігу в сутінках, що щедро ллють сині фарби на місто.
Ми стоїмо і правда дуже недовго. Богун закриває на мить очі, я бачу, як роздуваються його ніздрі, коли він глибоко вдихає. Затримавши на певний час подих, він різко видихає крізь зціплені зуби і другою рукою тягнеться до кишені за люлькою та кисетом. Він не відразу розуміє, що рука не пролазить в кишеню саме через рукавицю. Іван трохи морщиться, знімаючи рукавицю. Йому таки дуже хочеться курити. МИ йдемо від альтанки. Але йдемо ми дуже недалеко. За кілька метрів від неї стоїть якийсь високий худорлявий чоловік в довгому чорному пальто.
Іван різко зупиняється. Я йшду трохи позаду, і тому не надто тактовно в’їжджаю в його широку богатирську спину. Цупка тканина куртки неприємно дряпає по приморожених щоках, а відскочивши назад я послизуюся на снігу і падаю. Моя рука вислизає з його долоні. Я ще помічаю, що від мого поштовху Іван робить по інерції крок вперед. Сволота, навіть не обернувся, хоча я, врізавшись долонями в до болю холодний, колючий сніг, здавлено завила.
Богун стоїть, безвольно опустивши руки і не рухаючись. Він уважно дивиться на чоловіка в пальто, що зосереджено розглядає крізь голі покручені гілки дерев замерзлу річку і місто за нею. Місто починає світитися дрібними мерехтливими вогниками. Як небо. Красиво.
Найдивніше те, що ми не чули, як цей чоловік підійшов. Хоча, здавалося б, по такому морозу скрип снігу було б чутно з іншого кінця парку.
Повільно піднімаючись зі снігу і стараючись не впасти знову, я думаю, чому Іван так зосередився. Вставати боляче: спину різко прострілює болем і, вже майже вирівнявшись, я знову ледь не падаю в сніг. Розгинаючись, я змушена чіплятися за Іванів рукав, чого він, щоправда, взагалі не помічає. Навіть в густо-синіх сутінках мені помітно, як гарячково блистять його очі. А ще кидається в очі те, як болісно вигинаються його губи.
Мені здається, що таким поглядом можна пробити наскрізь, як стрілою. Або спалити. А чоловік в чорному пальто просто стоїть собі, заклявши руки глибоко в кишені, і вдивлявся крізь ажурні ґрати гілок на Дніпро.
- Ти… - раптово хрипить Іван. Я відчуваю, як затремтіли коліна: такого розпачу я не чула в його голосі ніколи.
Незнайомець повільно розвертається. В Богуна впиваються темні очі, як мені здалося в гаснучому світлі, без райдужки. На блідому обличчі очі здавалися ще темнішими, ніж старанно пострижені на навіть причесані волосок до волоска вуса. На лоб з-під шапки, форму якої ставало все важче розгледіти, падає навскоси волосся.
- Я, Іване Федоровичу, - незнайомець церемонно і якось надто іронічно злегка кланяється. Богун зціплює зуби і я навіть чую, як вони скриплять. Давно такого не було.
- Ну і що ти тут робиш?
- Як що? Оглядаю території, які, якщо пан буде такий ласкавий згадати, належать до моєї юрисдикції.
- Дивне місця для огляду, Іване Остаповичу. Вам не здається?
- Чому? Чудове. Он як високо тут, он як далеко видно.
В морозному повітрі слова, здається, теж замерзали. Вони уповільнюються, течуть густим гречаним медом, линуть до губ, заліплюють ненавистю очі, залишаються в носі, перетворюючи повітря в надто солодку отруту. Вони дзвінко б’ють сталевими кульками по заморожених поручнях перил, по болісно вигнутих гілках, по заледенілій шкірі. Я не відразу помічаю, що не відпустила руку Івана, після того, як вставала. Все міцніше стискаючи його долоню, я здивовано розумію, що вона тремтить.
Богун хмикає, але нічого не відповідає. Він повільно відводить погляд в сторону альтанки. Мені яскраво уявилося, як він закриває очі.
- А ти маєш щось проти? Здається, раніше ти ніколи не вимагав у мене звітів. Навіть коли мав на це право.
У Богуна стала сіпатися щока. Та що ж це таке? Навіть коли він психував з приводу щорічного приїзду Богдана, він і то був спокійніший. Мені не відразу вдається відірвати погляд від щоки Івана, але надто вже було цікаво. Дивно, та хоча мою присутність вперто ігнорують, мені навіть не образливо. Тут твориться щось за гранню мого розуміння. І якщо я колись полізу з питаннями невчасно, то маю шанс таки бути зарізаною ножем Богуна. Чудова перспектива, чорт забирай.
Незнайомець стримано усміхається у вуса. В нього тремтять губи: чи то від холоду, чи то від хвилювання. Він уважно роздивляється обличчя Івана, при цьому майже не рухаючи очима. Мені в черговий раз за останні п’ять хвилин стає страшно так, що хочеться тікати далі, ніж це взагалі можливо. Я ледь утримую себе від того, щоб не смикнути Івана за руку, змусити його говорити або хоча б повернути голову.
Десь на фоні хтось зі свистом випиває залишки світла, а може то просто свистить вітер, я вже не впевнена. Ліхтар біля нас чомусь не загорівся, хоча всю Гірку вже залило оранжево-жовтим світлом. Небо над Дніпром контрастно здається фіолетовим.
- Не вимагав. Мені це було не потрібно. Я не був твоїм безпосереднім начальством, на що я міг претендувати? – голос Богуна був глухим. Незнайомець кривиться, як від раптового болю, але швидко опановує себе. – Я його бачив нещодавно, до речі.
- До мене він приходить влітку. Якраз… тоді. Пам’ятаєш, як ми з тобою прощалися під Берестечком? От день в день. Я щоразу тиждень відхожу після того.
- А… Ясно. Іване, навіщо ти прийшов? Ти ж знав, чи не так?.. – Богун повільно повернув голову і прямо дивиться на незнайомця. А мені починає повільно доходити, хто переді мною.
- Знав. Я скучив.
- Дурень.
- Це я теж завжди знав. Я був радий тебе бачити.
У Богуна знову помітно сіпається щока. Він відкриває рота, але так нічого і не говорить. Незнайомець повільно відвертається і йде геть. В бік протилежний тому, звідки ми прийшли. В мене заніміла рука: в неї надто сильно вчепився Богун.
- Іване, може б ти пішов за ним? – я сама дивуюся, що кажу це. Мабуть, думка проскочила так швидко, що я просто не встигла її стримати. Прикусивши язик, я чекаю хоча б якоїсь реакції. В голові з калейдоскопічною швидкістю з’являються одна за одною картинки з різної форми плямами крові і мізків, що розповзаються по снігу о-он там, під перилами. Усвідомлення моєї безпосередньої участі в появі цих плям несподівано гріє душу.
- Ні, так правильно.
Хрипло. Важко так, що мене придавило.
- Ну, дивися…
- Не зараз вже його ловити і зупиняти треба. Давно треба було. Під Берестечком, коли він за Богданом до хана біг.
- А ти міг?
- Я тоді все міг. Особливо на ранок, що… А, що минуле згадувати. Ходімо.
І він тягне мене, але не до альтанки. Він іде в бік, де за поворотом алеї зник Виговський. Руку мою так і не відпускає. Мені здається, що він таки дує хоче його зупинити. Я не наважуюся сказати, що ми йдемо дещо не в то бік.
Щойно ми відходимо на кілька метрів від альтанки, біля неї загорається оранжевий ліхтар. Перед нами лягають на колючий сніг дві довгі тіні. Іван якось дуже розгублено говорить, що не хоче на них наступати, розвертається, дістає з кишені свій розкладний ніж (ще один, улюблений) і з усіх сил жбурляє його в ліхтар. Скло жалібно дзенькає і осколки безшумно падають на сталевий сніг, грузнуть в ньому. Ліхтар ображено гасне. А ми знову йдемо до Софії.
Я шкодую, що найближчим часом не приїде Басманов. Він би допоміг розібратися… Треба буде йому написати листа. І вибити в Філарета його адресу.
- Навіть не думай про це, - грізно бурмоче Іван.
Я зітхаю, але змушую себе подумки малювати по снігу криваві узори, а не формулювати питання до Басманова. Так все-таки безпечніше для життя.

@темы: Богун, Сказания князя Курбского

---

Хочу на концерт Бабкина. Опять х)
А еще в Дом Булгакова. Было бы символично пойти туда 15го х) Хочу посмотреть фотографии панорамы "Голгофа". Она на Владимирской экспонировалася в начале ХХ в., вероятно, на воспоминаниях о ней Булгаков рисовал свой Лысый Череп. Я выбылся из традиции: не могу смотреть МиМ. Хотя опять читал, хоть и не полностью. Вот сдам сессию и пойду. Буду нагло отходить от экскурсии и скрипет ьполовицами. там уже, наверное, новый зал открыли, с кабинетом венерологическим ** Хочу. Но сперва сессия. Скорей бы прошли эти две недели.

@темы: записки, Булгаков

---

Какая-то удивительная неделя. Как-то очень много хорошего случилось. Она была просто бесконечной, я от нее устал. Но она была замечательная. Феерия в понедельник и во вторник, какой-то цирк в универе в среду и четверг, постоянная паника по поводу... даже по двум, но это уже пэ-эрманентно (с). Вчера - замечательный концерт Бабкина, о котором я мечтал с позапрошлого лета (собственно, с того лета, когда я впервые попал на его живое выступление). Сегодня просто хороший вечер с хорошим человеком. И как-то мысль о том, что работы нереально много, что один выходной и вообще становится не такой безысходной. А еще приятно, что в голове роятся какие-то идеи. Я снова могу сочинительствовать немного, сидя на парах. Скорей бы сессия.



Милая афиша х))

---

Настроения. Весна, блин.

Пойманное настроение. Зарисовка о том, что сейчас так надо, но долго продолжаться в таком духе не может. Мне надоело по картинкам вспоминать странные сны. Пусть и они обо мне не вспоминают.

Мой хороший

Я забыл, как дышать, где-то под Сталинградом, который оказался очень даже горбатым. Я захлебнулся весенним воздухом, от которого несколько дней назад смертельно (скорее всего) пострадал февраль. И, делая последние булькающие выдохи, пытаясь еще вытолкнуть густой и тягучий воздух из легких, из горла, я успел подумать о том, что в понедельник нужно будет одеть весеннее пальто. Ведь ничего, по сути, не изменится. Я точно так же буду ходить по улицам, смотреть людям в лица, слушать обрывки разговор в толпе. И не факт, что кто-то заметит, что меня-то как раз и нет больше.

Я окончательно потерялся на мокрой, длинной набережной какого-то губернского (а может все-таки уездного?) городка, к котрому по откосу скатилась современность, и ничего современного здесь, казалось, никогда и не было. Здесь на той неделе чинили пристань, и ничем непокрытое, необработанное дерево впитало последний мокрый снег, выпавший на долю города и растаявший под затихающие крики подыхающей зимы. Доски остро запахли, отравляя тревогой соседние улицы. И бледные, вылезшие из зимнего отчаяния в отчаяние весеннее, еще более глубокое и жуткое, дамы в черных платьях и с прямыми спинами стали ходить сюда оплакивать каждая свое, но одинаково горько и в лучших традициях конца девятнадцатого века. Они шли медленно, чинно, глядя под ноги, на зеркально блестящий асфальт глазами, светящимися от одиночества, осознания того, что их не понимают и не поймут, а еще мазохистической гордости за это состояние, заставляющее балансировать на краю. И не только балансировать: искать достаточно решительности на то, чтоб броситься в ледяную еще воду, по которой мертвыми китами плывут остатки льда. Ведь поводов у них предостаточно. Было бы настроение.

Надо мной кружились вороны, и я понимал, что дальше так продолжаться не может. Невообразимо разные дамы с невообразимо одинаковыми лицами проплывали мимо меня, и я видел среди них тех, которые действительно умрут этой весной, как только окончательно захиреет февраль, как только с отвратительным и злобным стоном издохнет зима. Черные платья волочились по набережной, собирая на подолы разбросанные и прилипшие к асфальту осколки чужого смеха. А вороны надрывались, перелетая через реку, туда, где еще не растаял снег в лесу.

От нетронутой снежной пелены на том берегу тянуло тайной и смертным ужасом. И мертвечиной. На острых пиках-верхушках сосен и елей лежало небо, пытаясь играть в стереотипного йога. Оно делало вид, что ему не больно. Вот только наше небо не приспособлено к таким вещам, к лежанию на копьях. Из невидимых ран в сером, рыхлом теле неба тек яд, пахнущий мертвечиной. А где-то ближе к пристани, за старыми бочками, перекрывая матерную ругань местных рыбаком, орали кошки.

И я, слабый и никчемный, дрожащий от страха и бессилия, не знал что делать. Мне хотелось выплюнуть в грязь, в которую превратились тут все дороги, всю душу свою, раз она была слишком мелкой, приземленной, чтоб спасать тех, кто действительно дорог. Хотелось самому утонуть в ней, потому что я оказался слишком слабым для того, чтобы не оставить выбора другому человеку. Глядя на черных дам со спинами, я представлял, как руки окунаются в грязь, как она проходит меж пальцами, как морозит кожу, как набивается под ногти. Я представлял, как лицо тонет в густой мерзкой жиже, которая только немного теплее, чем вода в речке, по которой идет лед. Я представлял, как меня поглощает улица, и я становлюсь ее частью. И мне казалось, что это был бы лучший вариант, что так я бы выполнил свое предназначение – быть тем, по чьей спине ходят другие. Я стряхивал эти мысли, вспоминая, что у меня есть и другой выбор. А вороны, чья огромная стая все еще пролетала надо мной, орали.

Я рассматривал лица. Я ждал. Я давился вязким, противным воздухом, пахнущим мокрым деревом и соломой, и искал среди скорбных дам единственного человека, пытаясь верить, что он еще придет. А рукой я зажимал кровоточащую рану под левой ключицей, откуда вырвали кусок плоти. И ветер хватал меня за другую руку, так как это делал человек, которого я так отчаянно ждал.

Я вспоминал, что давно боялся этого дня. Я боялся бессилия, с которым в обнимку он придет. Я сдался. Я слишком уважал желание другого человека не верить в спасение, чтобы рушить с трудом обретенное хотя бы истерическое, но все же спокойствие надеждой. Да и кто я такой? Трус. Всего лишь трус.

На долгий миг три столетия слились в одно и длились дольше, чем все войны мира. Я слушал, как под крики котов утихает зима. Я слушал, как барабанной дробью перед расстрелом, стучит неизвестно где капель. Я хватался за ветер, надеясь, что он принесет хотя бы шепотом произнесенное для меня слово. Слово, брошенное тем, кого я хотел дождаться. Весна – босая, в рваном внизу платье, с синяками и параллельными порезами на костлявых запястьях, с растрепанными длинными черными волосами, с разбитыми губами, - улыбаясь, огромными ржавыми клещами зажала времени горло так, что у оно только и смогло, что замереть, раскинув руки и бешено выпучив испуганные глаза. Оно привыкло не удивляться. А весна сжимала клещи, и улыбка ее становилась все шире. Лопались обветренные губы, из уголка рта ее тонкой струйкой неестественно быстро текла кровь. А потом стекала с подбородка на ключицу. Я раздирал свое лицо – от висков вниз, в беззвучном крике разевал рот, пытаясь вытолкнуть воздух, напоенный кровью и похоронным запахом соломы на тающем снегу. Дамы останавливались, сквозь вуаль бросали любопытные взгляды, на бесконечное мгновение забывая о суициде. Я, оказывается, их всех знал. Они были среди моих друзей. Когда-то.

Хрипело в клещах зажатое время, скрипели доски пристани, сталкивались льдины. А ко мне приходил тот, кого я ждал. И, все-таки падая перед ним на колени, в красном луче несвоевременного солнца я видел только круглые носки ботинок в мелких капельках грязи. На мою непокрытую голову ложились легкие руки, и вороны внезапно давились криком, затихали за миг до того, как он мне говорил: «Не плачь, мой хороший».

@темы: из непродуктивных размышлений, Сказания князя Курбского, бред рядом