По жизни я согласен с философом Гегелевым. (с)
Я все-таки, кажется, выжил. Дрожат руки, у меня ощущение, что я бежал куда-то все утро. Но счастье. Черт побери, приятно заканчивать давно начатое дело) А еще понимать, что универ еще не высосал из меня остатки сил и умения заниматься чем-то помимо учебы. Почти три месяца. В гробу я видел такой ритм жизни Оо
Но вроде отпустило. Это радует)
Виговський
Німіють і болять пальці. Холодно навіть в кишенях. Душа виривається з горла з білим паром і тут же зникає, розчинається в морозному повітрі. Білий від солі асфальт на тротуарі здається крихким, несправжнім. Від вітрин відскакує сонце.
Вгору. Покрученими, вигнутими, застиглими вуличками – вгору. Тут мало людей. Та зараз, по такому холоду скрізь мало людей. Вгору. До Софії. Звідти – перебігти площу і сховатися від людей уже остаточно на Володимирській гірці. Подалі. Глибше. Туди, де альтанка без черепиці, яка обвалилася, здавалося, ще під час революції (і аж ніяк не Помаранчевої), світить голим, як душа на морозі, каркасом, проколює вузьким, старим, зеленавим шпилем на верхівці неіснуючого даху небо, звучить поривами вітру між металевим пруттям ілюзорних стін та стукотом навколишніх дерев. Туди, на край, до неба, до річки, що під кригою і снігом ховає старі легенди про русалок.
Сталевий холод капканом вгризається в руки, студить кров, стискає кліщами м’язи, ламає здерев’янілі судини. Під ногами – біла від солі бруківка. В вікнах верхніх поверхів, в тонких, чистих, глянцево-рівних скляних вікнах гасне сонце. Вітер б’ється у флюгери, що попримерзали до штирів, наштрикується на шпилі на дахах старих будинків, ламає мертві пальці дерев, рветься на тонкі стрічки, які чіпляються по металевих підвіконнях. Стрічки гримлять, ударяючись об них, а цього ніхто навіть не чує.
читать дальшеХолодно. При кожному кроці здається, що ноги примерзають до землі, їх важко відривати від неї для наступного кроку. Раптово і не зовсім в тему згадується екскурсія костромськими болотами з Іваном Сусаніним, на яку мені врешті-решт вдалося розкрутити Філарета. Правда, чудовий час ми вибрали, але тут мені вбачається всемогутня рука Філарета: якось надто неспроста ми в тому лісі потрапили під дощ. Але навіть не це найцікавіше: там дощі на той момент не менше тижня щодня лили. Земля розбухла від води, стала в’язкою і приставучою, ноги грузли в дерні, покритому рідкою, як волосся на плішивій голові старого професора-збоченця, жовтувато-сірою травою. Їх щоразу доводилося виривати і від землі вони відривалися з противним хлюпанням. Богун йшов поряд і ледь чутно матюкав усе, що бачив. Він тримав мене за руку, постійно кидав занепокоєні погляди в мій бік і матюкався. Коли я шепотом попросила хоча б руку мою відпустити (він послизнувся і якось особливо болісно смикнув мене за руку, вирівнюючись) і не заважати мені насолоджуватися атмосферою, він відмовився, ледь мене не пославши під три чорти. Іван сказав, що якщо він мене відпустить, я тут же загрузну десь в болоті. Коли він був в такому настрої, сперечатися з ним сенсу не було. До речі, в лісі було дуже добре. Крім хлюпання наших ніг та ще тихої розмови Філарета з Іваном Сусаніними перед нами, звуків майже не було. Це одночасно і лякало, і приємно гіпнотизувало. За кронами не було видно неба, але це не заважало краплинам дощу падати на голову. Філарет час від часу повертався і лукаво посміхався. Я широко усміхалася у відповідь, а він чомусь трохи дивувався з цього. Насправді мені страшенно тут подобалося. Аби ще тільки оце холодне згори не лилося, було взагалі щастя. Коли ми вийшли до озерця з міцною хатою-зрубом з підсліпуватим віконцем на березі, я пам’ятаю, як відчутно здригнулася. Гарячково оглянувши береги озера, наскільки це дозволяли високі зарості сухого (мокрого, насправді, але вже не зеленого) очерету та осоки, і заспокоїлася, так і не знайшовши старої пристані.
- Моя лісова резиденція, - гордо сказав Сусанін.
Філарет засміявся, а Богун якось дивно хмикнув. Йому активно не подобався Сусанін.
Мертву тишу тоді раптово порушив рівний і чіткий звук кроків. Здавалося, що десь по втоптаній лісовій дорозі крокує муштроване військо. Я фізично відчула, як блідну, коли мені дійшло, хто це йде.
Сусанін дістав з кишені срібний круглий годинник на ланцюжку (що, до речі, досить дивно виглядало на фоні його широкої бороди до середини грудей, добротного селянського кожуха та прорезинених чобіт) і хмикнув.
- Ач, як годинник. Вони тут щодня проходять рівно о цій порі. Отам за деревами вже цілу дорогу витоптали. Місцеві на неї майже не ступають, бояться. Даремно, звісно, бояться, поляки нині вже мирні, але хай краще і не ступають.
В цей момент між деревами замелькали примарні, але дуже чіткі людські силуети. Багато силуетів. Їхній прапор повільно і з почуттям власної гідності безшумно тріпався, незважаючи на цілковиту відсутність вітру. Мені здалося, що навколо стало холодніше на кілька градусів. Коли стрій помітив нас, його лідер на ходу, не сповільнюючи кроку поклонився Сусаніну. Той учтиво поклонився у відповідь і голова строю знову зникла за деревами. Ще пів хвилини я спостерігала, як мертві поляки строєм, чомусь по двоє, переходять галявину. Тої миті я шкодувала про одне: було паскудно видно їхні обладунки.
Поряд здавлено з-під шарфа вилаявся Богун і я терміново винирнула з костромського лісу. Мене кинуло обличчям в київський мороз, і я захлинулася повітрям.
- Іване, а може не підемо на Гірку, а? Може ну його?
Не вірю, що це кажу. Богун вимахує поряд. Широко крокує, насторожений і насуплений. Його шарф і вуса в інеї. Він кидає на мене погляд з-під довгих вій. Здається, вони також в інеї.
- Ага, зараз. ТОДІ було холодніше. Ми просто не стоятимемо довго.
- Лікувати моє обмороження будеш сам.
- Як завжди, – він сміється, розтягуючи заморожені білі губи.
Я сама намагаюся усміхнутися. Або в мене відмерз мозок і не сприймає сигналів організму, або мені вже не так холодно. Але посміхатися важко: таке враження, що або шкіра застигла, або щелепа примерзла до свого місця. Богун дивиться на мене насторожено.
- Не роби так.
- Як?
- Отак, як ти робиш. Поверни обличчя в нормальний стан.
- Ну, спасибі!
- Зате правда.
- За те і ціную.
Традиційно. Він витягує з кишені руку в товстій в’язаній рукавиці. Мною в’язаній. Коли я йому її дарувала минулого року на Новий рік, він сміявся, що аж такі теплі рукавиці йому точно не знадобляться. Чисто з впертості, а ще з необхідності і звички у всьому сумніватися, допускати будь-яку імовірність, я загадково усміхнулася і сказала, щоб він не зарікався. Чорт. Я глибоко вдихнула, згадавши на мить про цю розмову. Легені, здавалося, нашпигувало холодними колючками. І замерзли зуби. Іван тим часом наполегливо тягне мене за рукав. Я пручаюся, не бажаючи витягувати руку з кишені. Там відносно тепло.
- Що ти робиш?
- Ну-у… - протягує він, сіпаючи мене відчутніше.
- Чого тобі треба, я питаю? – мозок і правда, замерз, не хоче вирішувати елементарних логічних завдань.
- Руку дай.
- Ага, зараз.
Але він таки витягує мою руку, і стискує її в своїй рукавиці.
- Чому руки голі?
- Не холодно.
- Не бреши.
- Тобі спитати нема про що?
Він, здається, ображаєьться, але руки не відпускає.
Пусто і холодно. При чому як на вулиці, так і в голові. Догорає ясним полум’ям замощений білою ватою з тонких, легких хмар горизонт, покривається порохом без кольору, по якому потім розіллється фіолетова синь. Сутінки синім попелом осідають на глибокий сніг, падають на нерівномірно сивий асфальт, придавлюють плечі, примерзають до щік. Вгору. Пустими покрученими вулицями. Позв вітрини, в яких розгораються електричні вогні. Повз будинки, на верхні поверхи яких ніколи не вистачає уваги через надмірну яскравість і пістрявість магазинів на першому. Вгору. Тільки вгору.
Площа пуста, попід муром навколо Собору лежить сніг. Жовта плитка, якою вимощена площа, теж всі в білих розводах, теж ледь помітних, і слизька, бо на черевиках залишився якийсь ще сніг. Ми проходимо повз, до світлофорів, бруківки.
Як ми минуємо Михайлівський, я не пам’ятаю. Кудись провалюється все під небом, на якому вихором крутиться зграя вороння. Під їхні крики в пам’яті спливає стереотипний кінський череп на списі серед коричнево-сірого степу, мокрі обламані стеблини, що стирчать над непривітною землею, вітер, що тріпає кінське волосся на списі. Я спотикаюся і ледь не падаю, Богун підтримує мене за руку. Він сміється якось напружено, з нотками істерики.
- Шкода, що я таки не зміг поїхати в Вінницю цього року.
- То чому проблема? Давай завтра і поїдемо.
- Ага, і ти на вокзалі ж скажеш, що тобі холодно. А потім ми застрягнемо в заметі серед степу, і ти витимеш, що це я у всьому винен.
Я захлинаюся обуренням, але встигаю подумати і терміново ковтаю фразу про «от далі сам будеш скрізь їздити, якщо я так тобі заважаю». Ще чого доброго дійсно сам їздити почне.
На Гірці так само пусто, як і по місту. Ба навіть гірше. Хоча… Мабуть, таки краще. Поки ми йдемо до альтанки, сковзаючись на крутому спуску, петляючи засніженими, погано втоптаними алеями, ми зустрічаємо від сили півтори людини. Ну, ми сумніваємося, чи варто вважати за людину оту примару в червоному, що шмигнула повз нас і зникла в сутінках за поворотом в бік виходу з парку.
Ми стоїмо під переплетінням металевого каркасу альтанки. Десь далеко під ногами – набережна, замерзлий Дніпро, люди. Але нічого не чути, крізь тихого посвисту вітру. Холодно, але дуже сухо. Це добре, хоч до кісток не пробирає. Богун стискає мою руку в своєму кулаці, дивиться кудись в полиняле небо, на якому починають світитися золотими гвіздками зірки. Я дивлюся на те, як все чіткіше його профіль вимальовується на фоні білого, іскристого снігу в сутінках, що щедро ллють сині фарби на місто.
Ми стоїмо і правда дуже недовго. Богун закриває на мить очі, я бачу, як роздуваються його ніздрі, коли він глибоко вдихає. Затримавши на певний час подих, він різко видихає крізь зціплені зуби і другою рукою тягнеться до кишені за люлькою та кисетом. Він не відразу розуміє, що рука не пролазить в кишеню саме через рукавицю. Іван трохи морщиться, знімаючи рукавицю. Йому таки дуже хочеться курити. МИ йдемо від альтанки. Але йдемо ми дуже недалеко. За кілька метрів від неї стоїть якийсь високий худорлявий чоловік в довгому чорному пальто.
Іван різко зупиняється. Я йшду трохи позаду, і тому не надто тактовно в’їжджаю в його широку богатирську спину. Цупка тканина куртки неприємно дряпає по приморожених щоках, а відскочивши назад я послизуюся на снігу і падаю. Моя рука вислизає з його долоні. Я ще помічаю, що від мого поштовху Іван робить по інерції крок вперед. Сволота, навіть не обернувся, хоча я, врізавшись долонями в до болю холодний, колючий сніг, здавлено завила.
Богун стоїть, безвольно опустивши руки і не рухаючись. Він уважно дивиться на чоловіка в пальто, що зосереджено розглядає крізь голі покручені гілки дерев замерзлу річку і місто за нею. Місто починає світитися дрібними мерехтливими вогниками. Як небо. Красиво.
Найдивніше те, що ми не чули, як цей чоловік підійшов. Хоча, здавалося б, по такому морозу скрип снігу було б чутно з іншого кінця парку.
Повільно піднімаючись зі снігу і стараючись не впасти знову, я думаю, чому Іван так зосередився. Вставати боляче: спину різко прострілює болем і, вже майже вирівнявшись, я знову ледь не падаю в сніг. Розгинаючись, я змушена чіплятися за Іванів рукав, чого він, щоправда, взагалі не помічає. Навіть в густо-синіх сутінках мені помітно, як гарячково блистять його очі. А ще кидається в очі те, як болісно вигинаються його губи.
Мені здається, що таким поглядом можна пробити наскрізь, як стрілою. Або спалити. А чоловік в чорному пальто просто стоїть собі, заклявши руки глибоко в кишені, і вдивлявся крізь ажурні ґрати гілок на Дніпро.
- Ти… - раптово хрипить Іван. Я відчуваю, як затремтіли коліна: такого розпачу я не чула в його голосі ніколи.
Незнайомець повільно розвертається. В Богуна впиваються темні очі, як мені здалося в гаснучому світлі, без райдужки. На блідому обличчі очі здавалися ще темнішими, ніж старанно пострижені на навіть причесані волосок до волоска вуса. На лоб з-під шапки, форму якої ставало все важче розгледіти, падає навскоси волосся.
- Я, Іване Федоровичу, - незнайомець церемонно і якось надто іронічно злегка кланяється. Богун зціплює зуби і я навіть чую, як вони скриплять. Давно такого не було.
- Ну і що ти тут робиш?
- Як що? Оглядаю території, які, якщо пан буде такий ласкавий згадати, належать до моєї юрисдикції.
- Дивне місця для огляду, Іване Остаповичу. Вам не здається?
- Чому? Чудове. Он як високо тут, он як далеко видно.
В морозному повітрі слова, здається, теж замерзали. Вони уповільнюються, течуть густим гречаним медом, линуть до губ, заліплюють ненавистю очі, залишаються в носі, перетворюючи повітря в надто солодку отруту. Вони дзвінко б’ють сталевими кульками по заморожених поручнях перил, по болісно вигнутих гілках, по заледенілій шкірі. Я не відразу помічаю, що не відпустила руку Івана, після того, як вставала. Все міцніше стискаючи його долоню, я здивовано розумію, що вона тремтить.
Богун хмикає, але нічого не відповідає. Він повільно відводить погляд в сторону альтанки. Мені яскраво уявилося, як він закриває очі.
- А ти маєш щось проти? Здається, раніше ти ніколи не вимагав у мене звітів. Навіть коли мав на це право.
У Богуна стала сіпатися щока. Та що ж це таке? Навіть коли він психував з приводу щорічного приїзду Богдана, він і то був спокійніший. Мені не відразу вдається відірвати погляд від щоки Івана, але надто вже було цікаво. Дивно, та хоча мою присутність вперто ігнорують, мені навіть не образливо. Тут твориться щось за гранню мого розуміння. І якщо я колись полізу з питаннями невчасно, то маю шанс таки бути зарізаною ножем Богуна. Чудова перспектива, чорт забирай.
Незнайомець стримано усміхається у вуса. В нього тремтять губи: чи то від холоду, чи то від хвилювання. Він уважно роздивляється обличчя Івана, при цьому майже не рухаючи очима. Мені в черговий раз за останні п’ять хвилин стає страшно так, що хочеться тікати далі, ніж це взагалі можливо. Я ледь утримую себе від того, щоб не смикнути Івана за руку, змусити його говорити або хоча б повернути голову.
Десь на фоні хтось зі свистом випиває залишки світла, а може то просто свистить вітер, я вже не впевнена. Ліхтар біля нас чомусь не загорівся, хоча всю Гірку вже залило оранжево-жовтим світлом. Небо над Дніпром контрастно здається фіолетовим.
- Не вимагав. Мені це було не потрібно. Я не був твоїм безпосереднім начальством, на що я міг претендувати? – голос Богуна був глухим. Незнайомець кривиться, як від раптового болю, але швидко опановує себе. – Я його бачив нещодавно, до речі.
- До мене він приходить влітку. Якраз… тоді. Пам’ятаєш, як ми з тобою прощалися під Берестечком? От день в день. Я щоразу тиждень відхожу після того.
- А… Ясно. Іване, навіщо ти прийшов? Ти ж знав, чи не так?.. – Богун повільно повернув голову і прямо дивиться на незнайомця. А мені починає повільно доходити, хто переді мною.
- Знав. Я скучив.
- Дурень.
- Це я теж завжди знав. Я був радий тебе бачити.
У Богуна знову помітно сіпається щока. Він відкриває рота, але так нічого і не говорить. Незнайомець повільно відвертається і йде геть. В бік протилежний тому, звідки ми прийшли. В мене заніміла рука: в неї надто сильно вчепився Богун.
- Іване, може б ти пішов за ним? – я сама дивуюся, що кажу це. Мабуть, думка проскочила так швидко, що я просто не встигла її стримати. Прикусивши язик, я чекаю хоча б якоїсь реакції. В голові з калейдоскопічною швидкістю з’являються одна за одною картинки з різної форми плямами крові і мізків, що розповзаються по снігу о-он там, під перилами. Усвідомлення моєї безпосередньої участі в появі цих плям несподівано гріє душу.
- Ні, так правильно.
Хрипло. Важко так, що мене придавило.
- Ну, дивися…
- Не зараз вже його ловити і зупиняти треба. Давно треба було. Під Берестечком, коли він за Богданом до хана біг.
- А ти міг?
- Я тоді все міг. Особливо на ранок, що… А, що минуле згадувати. Ходімо.
І він тягне мене, але не до альтанки. Він іде в бік, де за поворотом алеї зник Виговський. Руку мою так і не відпускає. Мені здається, що він таки дує хоче його зупинити. Я не наважуюся сказати, що ми йдемо дещо не в то бік.
Щойно ми відходимо на кілька метрів від альтанки, біля неї загорається оранжевий ліхтар. Перед нами лягають на колючий сніг дві довгі тіні. Іван якось дуже розгублено говорить, що не хоче на них наступати, розвертається, дістає з кишені свій розкладний ніж (ще один, улюблений) і з усіх сил жбурляє його в ліхтар. Скло жалібно дзенькає і осколки безшумно падають на сталевий сніг, грузнуть в ньому. Ліхтар ображено гасне. А ми знову йдемо до Софії.
Я шкодую, що найближчим часом не приїде Басманов. Він би допоміг розібратися… Треба буде йому написати листа. І вибити в Філарета його адресу.
- Навіть не думай про це, - грізно бурмоче Іван.
Я зітхаю, але змушую себе подумки малювати по снігу криваві узори, а не формулювати питання до Басманова. Так все-таки безпечніше для життя.
Но вроде отпустило. Это радует)
Виговський
Німіють і болять пальці. Холодно навіть в кишенях. Душа виривається з горла з білим паром і тут же зникає, розчинається в морозному повітрі. Білий від солі асфальт на тротуарі здається крихким, несправжнім. Від вітрин відскакує сонце.
Вгору. Покрученими, вигнутими, застиглими вуличками – вгору. Тут мало людей. Та зараз, по такому холоду скрізь мало людей. Вгору. До Софії. Звідти – перебігти площу і сховатися від людей уже остаточно на Володимирській гірці. Подалі. Глибше. Туди, де альтанка без черепиці, яка обвалилася, здавалося, ще під час революції (і аж ніяк не Помаранчевої), світить голим, як душа на морозі, каркасом, проколює вузьким, старим, зеленавим шпилем на верхівці неіснуючого даху небо, звучить поривами вітру між металевим пруттям ілюзорних стін та стукотом навколишніх дерев. Туди, на край, до неба, до річки, що під кригою і снігом ховає старі легенди про русалок.
Сталевий холод капканом вгризається в руки, студить кров, стискає кліщами м’язи, ламає здерев’янілі судини. Під ногами – біла від солі бруківка. В вікнах верхніх поверхів, в тонких, чистих, глянцево-рівних скляних вікнах гасне сонце. Вітер б’ється у флюгери, що попримерзали до штирів, наштрикується на шпилі на дахах старих будинків, ламає мертві пальці дерев, рветься на тонкі стрічки, які чіпляються по металевих підвіконнях. Стрічки гримлять, ударяючись об них, а цього ніхто навіть не чує.
читать дальшеХолодно. При кожному кроці здається, що ноги примерзають до землі, їх важко відривати від неї для наступного кроку. Раптово і не зовсім в тему згадується екскурсія костромськими болотами з Іваном Сусаніним, на яку мені врешті-решт вдалося розкрутити Філарета. Правда, чудовий час ми вибрали, але тут мені вбачається всемогутня рука Філарета: якось надто неспроста ми в тому лісі потрапили під дощ. Але навіть не це найцікавіше: там дощі на той момент не менше тижня щодня лили. Земля розбухла від води, стала в’язкою і приставучою, ноги грузли в дерні, покритому рідкою, як волосся на плішивій голові старого професора-збоченця, жовтувато-сірою травою. Їх щоразу доводилося виривати і від землі вони відривалися з противним хлюпанням. Богун йшов поряд і ледь чутно матюкав усе, що бачив. Він тримав мене за руку, постійно кидав занепокоєні погляди в мій бік і матюкався. Коли я шепотом попросила хоча б руку мою відпустити (він послизнувся і якось особливо болісно смикнув мене за руку, вирівнюючись) і не заважати мені насолоджуватися атмосферою, він відмовився, ледь мене не пославши під три чорти. Іван сказав, що якщо він мене відпустить, я тут же загрузну десь в болоті. Коли він був в такому настрої, сперечатися з ним сенсу не було. До речі, в лісі було дуже добре. Крім хлюпання наших ніг та ще тихої розмови Філарета з Іваном Сусаніними перед нами, звуків майже не було. Це одночасно і лякало, і приємно гіпнотизувало. За кронами не було видно неба, але це не заважало краплинам дощу падати на голову. Філарет час від часу повертався і лукаво посміхався. Я широко усміхалася у відповідь, а він чомусь трохи дивувався з цього. Насправді мені страшенно тут подобалося. Аби ще тільки оце холодне згори не лилося, було взагалі щастя. Коли ми вийшли до озерця з міцною хатою-зрубом з підсліпуватим віконцем на березі, я пам’ятаю, як відчутно здригнулася. Гарячково оглянувши береги озера, наскільки це дозволяли високі зарості сухого (мокрого, насправді, але вже не зеленого) очерету та осоки, і заспокоїлася, так і не знайшовши старої пристані.
- Моя лісова резиденція, - гордо сказав Сусанін.
Філарет засміявся, а Богун якось дивно хмикнув. Йому активно не подобався Сусанін.
Мертву тишу тоді раптово порушив рівний і чіткий звук кроків. Здавалося, що десь по втоптаній лісовій дорозі крокує муштроване військо. Я фізично відчула, як блідну, коли мені дійшло, хто це йде.
Сусанін дістав з кишені срібний круглий годинник на ланцюжку (що, до речі, досить дивно виглядало на фоні його широкої бороди до середини грудей, добротного селянського кожуха та прорезинених чобіт) і хмикнув.
- Ач, як годинник. Вони тут щодня проходять рівно о цій порі. Отам за деревами вже цілу дорогу витоптали. Місцеві на неї майже не ступають, бояться. Даремно, звісно, бояться, поляки нині вже мирні, але хай краще і не ступають.
В цей момент між деревами замелькали примарні, але дуже чіткі людські силуети. Багато силуетів. Їхній прапор повільно і з почуттям власної гідності безшумно тріпався, незважаючи на цілковиту відсутність вітру. Мені здалося, що навколо стало холодніше на кілька градусів. Коли стрій помітив нас, його лідер на ходу, не сповільнюючи кроку поклонився Сусаніну. Той учтиво поклонився у відповідь і голова строю знову зникла за деревами. Ще пів хвилини я спостерігала, як мертві поляки строєм, чомусь по двоє, переходять галявину. Тої миті я шкодувала про одне: було паскудно видно їхні обладунки.
Поряд здавлено з-під шарфа вилаявся Богун і я терміново винирнула з костромського лісу. Мене кинуло обличчям в київський мороз, і я захлинулася повітрям.
- Іване, а може не підемо на Гірку, а? Може ну його?
Не вірю, що це кажу. Богун вимахує поряд. Широко крокує, насторожений і насуплений. Його шарф і вуса в інеї. Він кидає на мене погляд з-під довгих вій. Здається, вони також в інеї.
- Ага, зараз. ТОДІ було холодніше. Ми просто не стоятимемо довго.
- Лікувати моє обмороження будеш сам.
- Як завжди, – він сміється, розтягуючи заморожені білі губи.
Я сама намагаюся усміхнутися. Або в мене відмерз мозок і не сприймає сигналів організму, або мені вже не так холодно. Але посміхатися важко: таке враження, що або шкіра застигла, або щелепа примерзла до свого місця. Богун дивиться на мене насторожено.
- Не роби так.
- Як?
- Отак, як ти робиш. Поверни обличчя в нормальний стан.
- Ну, спасибі!
- Зате правда.
- За те і ціную.
Традиційно. Він витягує з кишені руку в товстій в’язаній рукавиці. Мною в’язаній. Коли я йому її дарувала минулого року на Новий рік, він сміявся, що аж такі теплі рукавиці йому точно не знадобляться. Чисто з впертості, а ще з необхідності і звички у всьому сумніватися, допускати будь-яку імовірність, я загадково усміхнулася і сказала, щоб він не зарікався. Чорт. Я глибоко вдихнула, згадавши на мить про цю розмову. Легені, здавалося, нашпигувало холодними колючками. І замерзли зуби. Іван тим часом наполегливо тягне мене за рукав. Я пручаюся, не бажаючи витягувати руку з кишені. Там відносно тепло.
- Що ти робиш?
- Ну-у… - протягує він, сіпаючи мене відчутніше.
- Чого тобі треба, я питаю? – мозок і правда, замерз, не хоче вирішувати елементарних логічних завдань.
- Руку дай.
- Ага, зараз.
Але він таки витягує мою руку, і стискує її в своїй рукавиці.
- Чому руки голі?
- Не холодно.
- Не бреши.
- Тобі спитати нема про що?
Він, здається, ображаєьться, але руки не відпускає.
Пусто і холодно. При чому як на вулиці, так і в голові. Догорає ясним полум’ям замощений білою ватою з тонких, легких хмар горизонт, покривається порохом без кольору, по якому потім розіллється фіолетова синь. Сутінки синім попелом осідають на глибокий сніг, падають на нерівномірно сивий асфальт, придавлюють плечі, примерзають до щік. Вгору. Пустими покрученими вулицями. Позв вітрини, в яких розгораються електричні вогні. Повз будинки, на верхні поверхи яких ніколи не вистачає уваги через надмірну яскравість і пістрявість магазинів на першому. Вгору. Тільки вгору.
Площа пуста, попід муром навколо Собору лежить сніг. Жовта плитка, якою вимощена площа, теж всі в білих розводах, теж ледь помітних, і слизька, бо на черевиках залишився якийсь ще сніг. Ми проходимо повз, до світлофорів, бруківки.
Як ми минуємо Михайлівський, я не пам’ятаю. Кудись провалюється все під небом, на якому вихором крутиться зграя вороння. Під їхні крики в пам’яті спливає стереотипний кінський череп на списі серед коричнево-сірого степу, мокрі обламані стеблини, що стирчать над непривітною землею, вітер, що тріпає кінське волосся на списі. Я спотикаюся і ледь не падаю, Богун підтримує мене за руку. Він сміється якось напружено, з нотками істерики.
- Шкода, що я таки не зміг поїхати в Вінницю цього року.
- То чому проблема? Давай завтра і поїдемо.
- Ага, і ти на вокзалі ж скажеш, що тобі холодно. А потім ми застрягнемо в заметі серед степу, і ти витимеш, що це я у всьому винен.
Я захлинаюся обуренням, але встигаю подумати і терміново ковтаю фразу про «от далі сам будеш скрізь їздити, якщо я так тобі заважаю». Ще чого доброго дійсно сам їздити почне.
На Гірці так само пусто, як і по місту. Ба навіть гірше. Хоча… Мабуть, таки краще. Поки ми йдемо до альтанки, сковзаючись на крутому спуску, петляючи засніженими, погано втоптаними алеями, ми зустрічаємо від сили півтори людини. Ну, ми сумніваємося, чи варто вважати за людину оту примару в червоному, що шмигнула повз нас і зникла в сутінках за поворотом в бік виходу з парку.
Ми стоїмо під переплетінням металевого каркасу альтанки. Десь далеко під ногами – набережна, замерзлий Дніпро, люди. Але нічого не чути, крізь тихого посвисту вітру. Холодно, але дуже сухо. Це добре, хоч до кісток не пробирає. Богун стискає мою руку в своєму кулаці, дивиться кудись в полиняле небо, на якому починають світитися золотими гвіздками зірки. Я дивлюся на те, як все чіткіше його профіль вимальовується на фоні білого, іскристого снігу в сутінках, що щедро ллють сині фарби на місто.
Ми стоїмо і правда дуже недовго. Богун закриває на мить очі, я бачу, як роздуваються його ніздрі, коли він глибоко вдихає. Затримавши на певний час подих, він різко видихає крізь зціплені зуби і другою рукою тягнеться до кишені за люлькою та кисетом. Він не відразу розуміє, що рука не пролазить в кишеню саме через рукавицю. Іван трохи морщиться, знімаючи рукавицю. Йому таки дуже хочеться курити. МИ йдемо від альтанки. Але йдемо ми дуже недалеко. За кілька метрів від неї стоїть якийсь високий худорлявий чоловік в довгому чорному пальто.
Іван різко зупиняється. Я йшду трохи позаду, і тому не надто тактовно в’їжджаю в його широку богатирську спину. Цупка тканина куртки неприємно дряпає по приморожених щоках, а відскочивши назад я послизуюся на снігу і падаю. Моя рука вислизає з його долоні. Я ще помічаю, що від мого поштовху Іван робить по інерції крок вперед. Сволота, навіть не обернувся, хоча я, врізавшись долонями в до болю холодний, колючий сніг, здавлено завила.
Богун стоїть, безвольно опустивши руки і не рухаючись. Він уважно дивиться на чоловіка в пальто, що зосереджено розглядає крізь голі покручені гілки дерев замерзлу річку і місто за нею. Місто починає світитися дрібними мерехтливими вогниками. Як небо. Красиво.
Найдивніше те, що ми не чули, як цей чоловік підійшов. Хоча, здавалося б, по такому морозу скрип снігу було б чутно з іншого кінця парку.
Повільно піднімаючись зі снігу і стараючись не впасти знову, я думаю, чому Іван так зосередився. Вставати боляче: спину різко прострілює болем і, вже майже вирівнявшись, я знову ледь не падаю в сніг. Розгинаючись, я змушена чіплятися за Іванів рукав, чого він, щоправда, взагалі не помічає. Навіть в густо-синіх сутінках мені помітно, як гарячково блистять його очі. А ще кидається в очі те, як болісно вигинаються його губи.
Мені здається, що таким поглядом можна пробити наскрізь, як стрілою. Або спалити. А чоловік в чорному пальто просто стоїть собі, заклявши руки глибоко в кишені, і вдивлявся крізь ажурні ґрати гілок на Дніпро.
- Ти… - раптово хрипить Іван. Я відчуваю, як затремтіли коліна: такого розпачу я не чула в його голосі ніколи.
Незнайомець повільно розвертається. В Богуна впиваються темні очі, як мені здалося в гаснучому світлі, без райдужки. На блідому обличчі очі здавалися ще темнішими, ніж старанно пострижені на навіть причесані волосок до волоска вуса. На лоб з-під шапки, форму якої ставало все важче розгледіти, падає навскоси волосся.
- Я, Іване Федоровичу, - незнайомець церемонно і якось надто іронічно злегка кланяється. Богун зціплює зуби і я навіть чую, як вони скриплять. Давно такого не було.
- Ну і що ти тут робиш?
- Як що? Оглядаю території, які, якщо пан буде такий ласкавий згадати, належать до моєї юрисдикції.
- Дивне місця для огляду, Іване Остаповичу. Вам не здається?
- Чому? Чудове. Он як високо тут, он як далеко видно.
В морозному повітрі слова, здається, теж замерзали. Вони уповільнюються, течуть густим гречаним медом, линуть до губ, заліплюють ненавистю очі, залишаються в носі, перетворюючи повітря в надто солодку отруту. Вони дзвінко б’ють сталевими кульками по заморожених поручнях перил, по болісно вигнутих гілках, по заледенілій шкірі. Я не відразу помічаю, що не відпустила руку Івана, після того, як вставала. Все міцніше стискаючи його долоню, я здивовано розумію, що вона тремтить.
Богун хмикає, але нічого не відповідає. Він повільно відводить погляд в сторону альтанки. Мені яскраво уявилося, як він закриває очі.
- А ти маєш щось проти? Здається, раніше ти ніколи не вимагав у мене звітів. Навіть коли мав на це право.
У Богуна стала сіпатися щока. Та що ж це таке? Навіть коли він психував з приводу щорічного приїзду Богдана, він і то був спокійніший. Мені не відразу вдається відірвати погляд від щоки Івана, але надто вже було цікаво. Дивно, та хоча мою присутність вперто ігнорують, мені навіть не образливо. Тут твориться щось за гранню мого розуміння. І якщо я колись полізу з питаннями невчасно, то маю шанс таки бути зарізаною ножем Богуна. Чудова перспектива, чорт забирай.
Незнайомець стримано усміхається у вуса. В нього тремтять губи: чи то від холоду, чи то від хвилювання. Він уважно роздивляється обличчя Івана, при цьому майже не рухаючи очима. Мені в черговий раз за останні п’ять хвилин стає страшно так, що хочеться тікати далі, ніж це взагалі можливо. Я ледь утримую себе від того, щоб не смикнути Івана за руку, змусити його говорити або хоча б повернути голову.
Десь на фоні хтось зі свистом випиває залишки світла, а може то просто свистить вітер, я вже не впевнена. Ліхтар біля нас чомусь не загорівся, хоча всю Гірку вже залило оранжево-жовтим світлом. Небо над Дніпром контрастно здається фіолетовим.
- Не вимагав. Мені це було не потрібно. Я не був твоїм безпосереднім начальством, на що я міг претендувати? – голос Богуна був глухим. Незнайомець кривиться, як від раптового болю, але швидко опановує себе. – Я його бачив нещодавно, до речі.
- До мене він приходить влітку. Якраз… тоді. Пам’ятаєш, як ми з тобою прощалися під Берестечком? От день в день. Я щоразу тиждень відхожу після того.
- А… Ясно. Іване, навіщо ти прийшов? Ти ж знав, чи не так?.. – Богун повільно повернув голову і прямо дивиться на незнайомця. А мені починає повільно доходити, хто переді мною.
- Знав. Я скучив.
- Дурень.
- Це я теж завжди знав. Я був радий тебе бачити.
У Богуна знову помітно сіпається щока. Він відкриває рота, але так нічого і не говорить. Незнайомець повільно відвертається і йде геть. В бік протилежний тому, звідки ми прийшли. В мене заніміла рука: в неї надто сильно вчепився Богун.
- Іване, може б ти пішов за ним? – я сама дивуюся, що кажу це. Мабуть, думка проскочила так швидко, що я просто не встигла її стримати. Прикусивши язик, я чекаю хоча б якоїсь реакції. В голові з калейдоскопічною швидкістю з’являються одна за одною картинки з різної форми плямами крові і мізків, що розповзаються по снігу о-он там, під перилами. Усвідомлення моєї безпосередньої участі в появі цих плям несподівано гріє душу.
- Ні, так правильно.
Хрипло. Важко так, що мене придавило.
- Ну, дивися…
- Не зараз вже його ловити і зупиняти треба. Давно треба було. Під Берестечком, коли він за Богданом до хана біг.
- А ти міг?
- Я тоді все міг. Особливо на ранок, що… А, що минуле згадувати. Ходімо.
І він тягне мене, але не до альтанки. Він іде в бік, де за поворотом алеї зник Виговський. Руку мою так і не відпускає. Мені здається, що він таки дує хоче його зупинити. Я не наважуюся сказати, що ми йдемо дещо не в то бік.
Щойно ми відходимо на кілька метрів від альтанки, біля неї загорається оранжевий ліхтар. Перед нами лягають на колючий сніг дві довгі тіні. Іван якось дуже розгублено говорить, що не хоче на них наступати, розвертається, дістає з кишені свій розкладний ніж (ще один, улюблений) і з усіх сил жбурляє його в ліхтар. Скло жалібно дзенькає і осколки безшумно падають на сталевий сніг, грузнуть в ньому. Ліхтар ображено гасне. А ми знову йдемо до Софії.
Я шкодую, що найближчим часом не приїде Басманов. Він би допоміг розібратися… Треба буде йому написати листа. І вибити в Філарета його адресу.
- Навіть не думай про це, - грізно бурмоче Іван.
Я зітхаю, але змушую себе подумки малювати по снігу криваві узори, а не формулювати питання до Басманова. Так все-таки безпечніше для життя.
@темы: Богун, Сказания князя Курбского
-
-
16.05.2012 в 12:12Уруру, а прода будет?)
-
-
16.05.2012 в 12:13К самому циклу или к Берестечку прода?
-
-
16.05.2012 в 12:14Кстати, не хочешь наконец созреть для какого-нибудь пыгышного БХ\ИВ?
-
-
16.05.2012 в 12:17Я об этом думаю. Вот сессию сдадим, я с концлагерями разберусь и тогда видно будет) Кстати, я не слышал о слэше по запорожским казакам ОО Это вообще существует? х)
-
-
16.05.2012 в 12:18-
-
16.05.2012 в 12:22Хотя казачество - это же очень и очень хорошо ^^
-
-
16.05.2012 в 12:25-
-
16.05.2012 в 12:28-
-
16.05.2012 в 12:30-
-
16.05.2012 в 14:12-
-
16.05.2012 в 14:39