[Зеленый Фонарь]

Все-таки выложу. Вот из-за этой штуки я теперь ночью во двор без задней мысли выползти не могу х)

Горпина

Задушеною іскрою мигнуло сонце серед синьо-червоних хмар над лісом, та й погасло. Розсипалось криваве золото придорожнім пилом, засипало сліди довгого дня, що відшумів гомоном та співом пташиним над селом. Синім серпанком з зеленими розводами, як на воді озерній від ряски, спускався вечір, струшував росою, вмивав натомлену присушену землю.
У Івана – голова кругом, голова кругом та задуха з самого ранку груди залізними обручами стиснула, як добру дубову бочку. Він хапався за груди, та все не міг намацати тих обручів, а то б і голими руками розірвав їх, аби тільки дихати дали. Увесь день Іван пив воду, та не міг напитися: все сушило в горлі та в грудях дерло. Так важко над вечір стало, що повернувшись з косовиці додому, він хутко зібрався, та побрів на другий край села, до бабусі-мельничихи, що вміла заговором лікувати. Не дійшов: з середини дороги самі ноги завернули та й пішли: чи то за село, чи то кружними далекими стежками додому. Брів Іван селом, міцними чоботами в дорожний порох заривався, та все рукою за груди тримався, наче хотів серце втримати, що між ребер рвалося. В скронях били козацькі литаври, а тому не помітив Іван, не розчув, що зовсім поряд гуляє вулиця.
Іван повернув за садок Петра-гончара, вишні з якого простягали довге та рясне гілля, здавалося, на пів вулиці, та ледь не носом вткнувся в чималий гурт молоді, що розвернувся між городами на витоптаному шляху.
Уже добре сутеніло, а тому він не зразу розпізнав, хто там і де. Тільки голоси знайомі вчув: його вулиця, його парубки та дівчата. Полегшало. Тривога, що було піднялася їдким димом, затруїла страхом голову, вмить опала. Не варто було б натикатися не на свій гурт, ой, не варто. Хоч і ворогами б не зійшлися, та все ж не любили на селі, коли хтось не до своєї вулиці без дозволу приставав. Навіть коли ненароком.
Гурт молоді, що тулився попід міцно заплетеним тином, видався спочатку Івану вихором цвітастих плям, що скакали перед очима, відсвічуючи яскраво білим на сорочках. А потім з гурту раптово винирнула вона, Горпина, і закрила все.
У Горпини чорні очі блистіли в напівтемряві так, що здавалося – денне світло не за сонцем разом пішло, а перелилося по краплині в її очі. У Горпини коса – вужем чорним, товстою гадюкою лягла через плече, простягнулася біля шиї. Івану раптом уявилося, як та гадюка вигнеться, та і вчепиться всіма зубами в горло дівчині, і в середині все похололо. Навіть обручі з грудей раптом спали та трохи приостила голова, що боліла, наче оловом розпеченим залита. У Горпини квіти на рукавах сорочки, як живі, пелюстками наче тріпотіли на легкому вечірньому вітрі. У Горпини червоні стрічки по плечах – як патьоки крові по білій сорочці.
Раптом вона, сміючись, кинула випадковий погляд в сторону Івана, обпекла очима, наче жару за пазуху шпурнула. Він насунув нижче на очі шапку, і пішов прямо до гурту.
- Добривечір!
- Здоров будь!
- Доброго вечора!
- Давно не з’являвся, Йване!
- Та все роботи забагато…
Він не помічав майже, хто до нього говорив. З широкими усмішками до нього поверталися всі. Парубки підходили ближче, хапали за руки, тягнули на середину. В Івана тепліло на серці, живим жаром заливало щоки, розгоралися очі. Тільки Горпина стояла боком, та навіть голову не повертала, більше навіть не дивилася. Вона говорила до Мотрі-ковалівни, наче й не крилася, та за спільним шумом та сміхом, було не розібрати, про що. Тільки Мотря все поглядала хитро на Івана. От вражі дівки. Іван стискав зуби. То ж вона Горпині переповідала про нього, що бачила, і він не знав, чи радіти тому, чи сумувати. Мабуть, сміялися над ним дівки, над дурнем, що тільки й ожив, що під вечір, як її побачив. Дернуло в горлі, та здавив парубок гидку здогадку, відвернувся від Горпини та старався в її сторону не дивитися більше.
Потекли звичні розмови, перегуки, жартівлива лайка. Іван радів, що таки не дійшов до мельничихи, краще стало і без того, а до старої йти було трішки боязно: про неї говорили, що вона відьма. Та ще й що відьмувати почала не сама, що чоловік її перед смертю з нечистим звів, тому й мельницю довірив їй, а не брату свойому. Та Бог з ним, не проти ночі такі небилиці згадувати, тим більше, що гурт навколо не до того гаразд був. Відганяв парубок від себе думки тривожні, та до іншої тривоги заходив. Щось чудне творилося – він і не шукав очима Горпину, досить було й того, що він чув всім серцем її присутність, та все вона на очі наверталася, як перебігала за його зором. Стояла вона все боком до нього, та все Мотрю за собою тягала. Коли б не піднімав Іван погляд, та все вона, вона, Горпина була тут як тут. Вона перебирала в пальцях то розплетений край коси, то стрічки, на груди перекинуті, то до намиста рукою тягнулася, то смикала за чорний шкіряний шнур, що ховався нижче під сорочкою та був не дуже й то помітний, хіба якщо придивитися. Хлопець замовкав, як вона на очі наверталася. Як душею його безпомічною вертіли ті пальці, як серцем гралися та стискали його, а не добрі намистини, що їх колір тепер і не роздивитися було в темряві. Іван злився і зціплював повіки. Іван насував шапку нижче на лоба, а дівчата, сміючись, збивали її раптово. А поки він вкотре піднімав з землі шапку та струшував її від пилу, душа наче знову поверталася в тіло.
- А не чули, в нас, кажуть, відьма нова на селі об’явилася. Люта – як сам чорт!
Раптом всі притихли та обернулися до Панаса-сопілкаря, що сьогодні забув свою сопілку та веселив гурт своїми оповідками, що їх багато знав та ще більше придумував. Кілька дівчат, що вже затягнули було тиху пісню, обірвали її та так і застигли з відкритими ротами. Панас, глянувши, на них, засміявся, трусонув сивуватою чомусь вже з молоду чуприною, та гукнув:
- Ну, чого дивитеся? Хіба не чули?
По обличчю Панаса пробігли синювато-сріблясті плями, що падали від місяця крізь вишневе гілля. Місяць був уповні, світив з середини неба ярко, і всі наче тільки зараз помітили, як він далеко вибрів. Мотря, глянувши, навколо, голосно хмикнула і спитала:
- Це ж де ти таку брехню підчепив?
- А не брехню! – запально гукнув Панас. – Чого думаєш, що брехню? Чи я брехав коли?
- Так як же не брехав? От позавчора ввечері, хіба не ти про заблудного вовка розказував…
- Ет! Згадала ти… Хто ж казку від бувальщини не відрізнить? А відьма точно є! Он у нас на кутку коровам стали псувати: молока мало дають, в хлів їх під вечір силою заганяють, вони заходити не хочуть. От, баби біля криниці вранці говорили, я почув. Та і хто того не чував, як ревуть вони? Їх як з лісу пригонять, та як стануть на ніч заганяти, так в по вулиці такий же рев стоїть, що за голову хапайся. Як ріже хто їх, от! І дощу, дощу вже от скільки немає, га? Он на Пилипівку йде хмара, а з Медведівки наче і на нас суне, ат р-раз – і пройде повз! До Старого болота тягнеться. Або як того тижня було, перед неділею: яке страшне йшло над селом, аж чорне. А гриміло як? І хіба крапля дощу ляпнула? – Панас обвів гурт палаючим поглядом. – Ні! Чи і тут я брешу? Га, Мотре?
Мотря, склавши руки на грудях та долонею за воріт сорочки хапаючись, мовчала і дивилася на Панаса майже що злякано, так голосно він говорив.
- Пожди, Панасе, не кидайся на дівку, а то переляк ще виливати доведеться. Ич, як очима блистить! Воно-то й правда, що ти кажеш, та все ж в ту відьму і я не вірю…
- І ти туди ж, Іване? Чи ми з тобою з дитинства не дружили, а й ти мене на сміх підіймати будеш?
- Та не лайся ти! Чекай. Я про те, що ніхто з тобою не сперечається, є на селі відьми. Яке ж то село та без відьом, а відьми без села? Та чого ти таки думаєш, що то не старої котроїсь шкода коїться?
- А того, що наші відьми тільки під повний місяць, за тиждень чудити починають! Он мені бабуся моя розказувала, що то так було в нас заведено було, коли ще вона дівувала: ніхто відьом чіпати не буде, поки вони убивств не чинять та шкоду свою без міри не творять! От і домовилися, та так того і тримаються! А ця ж порядку чи не знає, чи не шанує його. Бо в нас на вулиці корови вити почали ще місяць старий ходив серпом тонким. От тобі й нова відьма.
Іван зітхнув. Похололо в нього всередині, як Панас про відьом заговорив. Він і забув про бабусю-мельничиху та нечистого, та тут знову пригадалося, та якось зовсім страшно стало. Особливо, як вітер знався та місячними плямами кидати почав, що дорога, здавалося, на місці не стоїть. Молодь кругом стояла мовчки. Місяцем всім вибілило лиця, наче всі поблідли.
- Відкіля ж їй взятися? – голосно спитала Горпина.
- А то вам, бабам, краще видно, звідки відьмам братися, - огризнувся на неї Панас. Він не любив Горпину дуже з того самого часу, як вона з батьком в селі оселилася. То ще до реєстру було, коли до між селами ще переїжджати вільніше було. Батько Горпини, козак Григорій, як овдовів, так і поїхав з села рідного, несила було йому там залишатися. А Горпину Панас не любив за те, що він через неї ледь не через всю вулицю в поросі котився. Він до неї боротися поліз, хоть тоді ще і знайомий з нею майже не був, та вона його й штовхнула, та якось несподівано вдало. Не одне літо з того часу минуло, та Панас все не міг Горпині того забути.
- Ти що говориш, вражий сину? – зашипіла Горпина, а за нею ображено зашуміли і дівчата.
- Нічого! Нічого не говорю, ви ж і слова сказати не дасте, а я тільки хотів розказати, де вони беруться.
- То діло кажи, а не образами та натяками сип.
- То й кажу, - Панас перевів дух, ще раз зло глянувши на Горпину. Він шепнув щось, та ніхто вже не розчув, що то було. – Так от… По всякому відьми появляються. Відьмою або родитися треба, я вже не скажу, як, або зробитися можна. Роблені відьми – вони злющі до крику, тільки на лихо здібні. Не спокійно такій відьмі, крутить нею нечистий, мучить, коли вона зла людям не чинить. А робленою відьмою дівка або молодиця стає, коли їй стара відьма, що помирає саме, дар зі знаннями передасть та посвячення проведе, з нечистим зведе новопосвячену. Без того, бачте, без передавання обдарування цього бісіянського, відьма померти не може, та мучиться страшно. Хоч і тиждень, хоч і два, та все ж померти не може. Он як в Пилипівці відьма місяць тому помирала, так там, кажуть, визг на все село стояв! Боялися люди за кілька вулиць від відьминого дому ходити, син її з дому зійшов на третій день, як почалося. Ходив, як зачумлений, та де не був – все казав, що чує, як мати його кричить та на поміч зве. А то в якусь ніч затихло. До ранку до хати ніхто не потикався, а як вранці прийшли, так весь двір був в старій соломі, а між нею парубок, син відьмин, міцним сном спав. Зайшли в хату, а вона вже й нежива, а над нею – дірка в стелі, тільки балки видно. Видно, навчив хтось хлопця, як матері на той світ дорогу розчистити…
- Тьху на тебе, Панасе! На ніч, ще й під повний місяць такі речі заводити… - плюнув Іван. – Ти знаєш, я й не з лякливих, та все ж по спині холодом провіяло. Перестань. Та давайте краще розходитися, бо вже й до світу не так далеко, он-до уже й зірки пропадати стали та місяць з середини неба скотився.
Гурт зашумів згідно, та молодь стала розповзатися невеликими купками: хто вже яку стежину та яке товариство для дороги вибирав. Іван придивлявся за Горпиною: вона, недовго думаючи, взяла під руку Мотрю, та й потягнула її до найширшої, а втім найдовшої стежки, що вела до їхнього кутка. Парубок постояв трохи, спершися спиною на тин та вслід дівкам задивляючись, хитнувся в їхній бік, але таки відвернувся і пішов до вузької стежини, що він нею і сюди прийшов. Він пішов дуже повільно, а тому ще й не встиг Іван минути садок Петра-гончара, коли в густій вишневій тіні його нагнав Панас.
- А що то ти, Йване, всю вулицю розігнав, а сам ледь тягнешся, так тобі додому хочеться нині?
- Чого це я вулицю розігнав? Я тільки сказав, що розходитися варто. Все їдно, після твоїх оповідок уже б не довго гулялося, а тому не було чого чекати. Та і куди мені спішити, Панасе? Завтра неділя, з досвітку на поле не підеш, а спати не хочеться. Ти-то чого сюдою йти надумав? Тобі ж чималий гак пройти прийдеться?
- А мені теж спати не хочеться. Тим більше, що оповідки ці… Тепер хоч би заснути сьогодні.
Іван здивовано глянув на Панаса. Навіть в тіні дерев, де якось по мовчазній домовленості притримувалися парубки, було видно, як низко Панас опустив голову. Місячне світло, що пробивалося крізь листя де-не-де висвічувало білі нитки в його темному чубі. Помовчавши трохи, щоб ненароком не сказати чого необережного, Іван спитав:
- Ти ж не злякався сам своїх оповідок, друже?
- Та чого мені вже боятися?.. Я тобі не розказував, Іванку, чому я сивіти став?
- Не розказував.
- Я цього, по правді, нікому не розказував. Тіки бабуся моя знала, Царство їй Небесне. Хоча яке там їй, мабуть, Царство?..
- Про що ти?
- А ти хіба не чув, що бабуся моя відьма була?
Іван примовк, не знаючи що казати і як казати. Панас дивися кудись вперед, трохи пригнувши голову. Іван намагався пригадати, коли він востаннє товариша таким мовчазним та задуманим бачив, та так і не пригадав.
- Та я-то чув, ще малі ми були, як такі чутки ходили… - повільно заговорив він, вдивляючись в обличчя Панаса. Застигле обличчя того аж ніяк не змінилося. - Та не вірилося тому, он яка вона добра була… А на селі краще за неї травами ніхто лікувати не вмів.
- Вона врожденна відьма була, тому й лікувала, а не шкодила. То ж вона мені і про договір той розказувала… Та була бабуся відьмою, то ти напевно знай. Тільки ти про те не дуже по селу рознось. Сам розумієш… Але я тебе з дитинства знаю, ти не понесеш.
Іван нехотя всміхнувся на такі похвальні слова. А Панас тим часом заговорив знову.
- То кілька років тому захотілося мені, Іване, цвіт папороті добути.
- На що ж вона тобі здалася, Панасе?
- А хіба погано з нею?
- Тобі скарбів так хотілося?
- Ні, не скарбів мені хотілося. Той, хто заради скарбів та достатків шукати папороть іде, вона тому не відкривається. Я хотів, щоб мені мову звірячу знати можна було. Ти не смійся тільки, я для того хотів, щоб можна було скотину лікувати напевно, а то що вона мучиться? Може б я їй допомогти міг, якби розумів, про що вона там стогне, як їй дурно робиться, - парубок тяжко зітхнув, та й опустив нижче голову. – Спитав я в бабусі, що для того треба, щоб той цвіт добути, вислухав все. А перед Купайлом зарані наготував ніж свячений, а скатерку вишиту, на якій ставилися паски для свячення на Великдень, мені бабуся сама дала. Скатерка така ще була гарна: тонка, вишита квітами різнобарвними… Я її з дитинства пам’ятав, а вона була завжди, як нова: яскрава, рівна, чиста, біла-білісінька. Заховав я те добро за пазуху, та й пішов до лісу, як смеркатися стало і молодь почала багаття поряд з річкою закладати. Дійшов я до папоротника, як уже добре смерклося. Я до того папоротника досі ходити не можу сам, душу перевертає. Він там між річкою і Старим болотом: широкі такі зарості, і папоротник високий, знаєш же? Де воно?
Іван тільки кивнув. Стежка влилася в широку вулицю, по якій уже й до його хати дійти можна було. Вони вишли з тіні під місячне світло, в якому Панас здавався таким блідим, що аж синюватим.
- Так от, - продовжив він. Знову спустивши очі долу. – Влаштувався я в тому папоротнику. Вже не пам’ятаю, як кущ вибирав, як крізь зарості пробирався, але заліз я в саму середину папоротника. Розстелив я на землі скатерку, а наколко неї ножем коло вирізав. Сів сам в тому колі та й став молитися. Довго молився, вже й зовсім темно стало, вже й почорніло все навкруг, ні зги не видно. Як загукала десь поряд сова, злякався я, що дороги назад в цій темряві не знайду, та потім заспокоївся: подумав, що мені цвіт папороті поможе дійти. Я був рішучий, я певний був, що добуду той цвіт. Видно, як стало наближатися до півночі, почало кругом таке діятися – страх. Вітер завив, листям закидав, наді мною світляки якісь застрибали, що їх і вітром не зносило, а як вони падали, то папороть навколо шипіти та загоратися норовила. Як завив десь за спиною вовк, я ледь не помер від жаху, і так обернутися хотілося – ти б знав! Та я сидів, не рухався майже, ледь молитися не забув. Тільки одного боявся: як десь нечиста сила поряд кине чимось, зашумить, щоб з вирізаного кола не вискочити з переляку, а то тут і смерть буде. Не пам’ятаю вже всього, що тоді мені на голову звалилося, та вся я забув, як кущ переді мною світитися почав. Спочатку листям затріпотів і від нього зеленувате світло піднялося, а тоді з середини стебло почало рости. І на стеблі стала квітка розпускатися – пелюстки на ній гоструваті були, невеликі, а по них жовто-червоне сяяння ходило і на землю краплинами стікало, та до землі не діставало, тануло. Це я тобі розказую довго, а воно розкривалося миттю, як зірка, сяйнуло! Я руку потягнув, уже й ухопився майже, коли з землі на руку мою змія вогненна кинулася. І не стало мені духу руку далі потягнути, відсмикнув я долоню. В ту ж мить змія в пальці вчепилася, а папороть погасла. Я не знаю, чи кричав, чи ні, та боляче було так, наче я в багаття руку запхнув, та ще й на шипи гострі наткнувся. І шипіла, гадина, страшно так… Мені здавалося, що то шкура моя в неї в пащі горить Вдарив я рукою об землю, щоб зміюку ту збити, та і розсипалася вона на шматки, вмить зітліла. Я нею об свячену скатерку вдарив, то вона й здохла. Накинув я на руку поранену скатерку зверху, в другій руці ніж затиснув, та й побіг з того папоротника. А навкруг – не повіриш – регіт стояв такий!.. Наче дерева самі сміються наді мною, гілками трясучи. Я біг – не бачив куди. По обличчю гілля хлистало, ноги в траві плуталися, я чоботи об коріння геть побив тої ночі. Рука під скатеркою наче й не боліла, а тільки щеміло, як після кропиви. Я туди дивитися боявся, та і не побачив би нічого, тільки пальці намагався стиснути, щоб скатерка не сповзала. І сміх той, сміх сатанинський… Такий, що від нього кожна жила всередині трусилася. А як піднялася просто навперейми мені велика тінь, чорніша за чорну лісову ніч, з розкосими великими очима, з трьома зіницями, я думав, тут і серце в мене спиниться, так часто воно билося. Я спинився, аж хитнуло мене, ніж вперед викинув, а рукою, в скатерку замотаною, перехрестився розмашисто. Тінь очима блимнула, зареготіла… і під землю пропала. І стихло все, наче і ніч посвітлішала. Оглянувся я – Боже мій милий! Та я ж весь час по папоротнику ганяв! Побродив я ще по ньому, з горем пополам знайшов, звідкіля я в ті зарості заходив ще з вечора. Та і побрів я з лісу. Там далі тільки пам’ятаю, що хитало мене страшенно, падав я, підіймався, за дерева хапаючись. А як вийшов я до річки, то так і впав. Через весь берег повз до води – так мені пити хотілося. Там, біля води мене бабуся і знайшла. Я вже цього не пам’ятаю. Останнє, що в голові лишилося, як руку зі скатеркою в воду опускав, та як щеміння пропадало. Що було далі ,мені вже бабуся розказувала. Я, виявляється, на місце гульбища вийшов, а вона по листя, що з марени насипалося, прийшла ,щоб ліки з нього готувати. Яким чином вона мене додому доставила, що потім коїлося – я не знаю. Проснувся надвечір вже, наче мені й не було нічого, тільки ноги ще трохи гули та я шелесту всякого і голосу боявся. Бабуся поряд зі мною сиділа весь час, того не сильно мені дісталося після того, зуміла відходити мене. А то невідомо, скільки мені б ще лежати довелося. От після того сиве волосся і стало в голові з’являтися. А скатерка, видно, за водою пішла, як я заснув… Ти не вір, Іване, коли кажуть, що вмить сивіють, то неправда. Від жаху сивіють, як я. Як думаєш, піде хто за мене, за сивого, заміж?
Іван не відразу помітив, що Панас до нього звернувся. Він повільно кліпнув очима, перевів дихання. Йому до цього здалося, що він і сам гасав по темному лісу під сміх нечисті.
- Піде, Панасе. Як любитиме, то за всякого піде, не переживай.
- От і я так думаю, - всміхнувся Панас. – Мені Мотря подобається. Добре було б з нею хоча б поговорити по-людськи, та з нею все та проклята Горпина… У, відьма мала.
- Стій, ти чого на неї кидаєшся? Хай заважає вона тобі, та все ж не можна так, - сказав Іван. Хоч він і сам подумки недавно проклинав Горпину та її палючі очі, але втерпіти того від інших, ще й так зло вимовленого в голос, він не міг.
- Ти ж знаєш, не люблю я її.
- Забув би ти, що між вами було. Як-не-як, на одному кутку живемо, нащо так довго за старе чіплятися.
- Та я б і радий, та не дає щось.
Панас підняв голову. Він вже здавався не таким смурним, дивився знову перед собою. Розмовляючи, парубки дійшли майже до краю села, проминувши непомітно Іванів двір. За селом з цього боку розгортався широкий луг, що здавався степом, з двох боків затиснутим лісом. Серед лугу пролягала звивиста утоптана дорога. Місяць майже спустився, тіні були довгі і темні. Хлопці трохи постояли, дивлячись на луг, та й повернулися в сторону села.
- А я ще, знаєш? Не тільки сивіти почав після того, - раптом промовив Панас. – Я відтоді нечисть чую.
Іван здивовано глянув на Панаса, а той продовжив:
- Правда-правда. Я тепер чую, як де десь було яке чаклунство. І знаєш, що смішно? Я не завжди тільки розумію, що то було за чаклунство. А ще буває бачу, що щось негаразд, а з чого воно – не розумію. От так і на кутку в нас зараз. Щось не так, а зрозуміти що – я не можу. Ти додому не збираєшся, Іване? – спитав Панас, коли вони дійшли до Йванової хати, та той не спішив заходити до двору.
- Ні. Все одно мені спати не хочеться. Піду ще десь походжу.
- Ну, дивився. Гляди, не забреди нікуди. Добраніч, Іване.
- Бувай здоровий.
Панас пішов далі по вулиці, а Іван розвернувся, пішов по вулиці знову до краю села. Він вийшов на стежину, що йшла в обхід крайніх дворів та садків, навколо кутка. Через кілька хат по тій стежині жила Горпина. Тягнуло туди нестримно, то й пішов Іван, не знаючи, куди йому поткнутися. Навпроти двору козака Григорія парубок зійшов зі стежки і побрів до лугу, зарившись у високу росяну траву ледь не пояс.
Тут було прохолодно, дихалося солодко і легко. Він дивився в сторону лісу і думав, що все одно б зараз не заснув. І в хаті, і в сінях, було б надто важко та душно дихати. Іван вдивлявся вся в темне небо. З ніччю робилося щось дивне: наче й вулиця нерано розійшлася, наче й з Панасом немало йшли, а небо світліти не спішило.
Іван розвернувся до села. За високим плетеним тином не було видно ні городу, за яким старанно доглядала Горпина, ні хати. Тільки гребінь стріхи вимальовувався чорною міткою. Дядька Григорія в селі любили. Він розказував про Січ, він часто навідувався в Чигирин. Він був справжній козак. Коли він пропадав на кілька тижнів, а то й більше, – чи то в похід, чи то ще куди, - за Горпиною наглядав сусід-коваль. Але дівка наче і не переживала за ті батькові відлучки. Давно в них не було матері, звикла вже. А дядько Григорій приносив новини. По ньому завжди дивилися – чи все в порядку там, далі, за селом. Тепер старий козак ходив смурний та задуманий. Непокоїлося щось там було в широкому світі. З реєстрових чомусь на селі більше не було нікого, а тільки вони могли щось правдиве сказати, а не переповісти чутки. А Григорій мовчаі. Від цього в селі ставало неспокійно, чимраз частіше між парубками, особливо біднішими, говорилося про Січ та про втечі. Люди думали, як виживатимуть, коли й правда щось забурлить тут, коли й правда поляки почнуть воду мутити чи знову сюди орда доскаче.
Іван опустився на траву. Хоч і холодно було, та все ж стояти було несила. Трохи провагавшись, він відкинувся на спину. Сорочка вмить намокла, прилипла до гарячої шкіри. Іван здригнуся, та не встав. Довго, звісно, не пролежиш, та все ж. Іван і сам думав, що втече на Січ. Не то, що жилося його роду погано, щоб від неволі прямо страждати, не надто знущалися пани над прикордонням, та не сиділося Івану вдома. Батька його ще з кілька літ тому десь далеко в степу татари порубали, тому ще й тримався парубок дому, ждав, поки сестра з братом підростуть, щоб матері поміч була. Ніяк він не міг наважитися піти від них, хоча тягнуло його на південь, за батьковою тінню, по батькових слідах.
Лежати на мокрій землі швидко стало холодно. Іван розумів, що пора йти додому, давно пора йти додому: уже таки починало світліти небо, десь далеко заспівав перший півень. Парубок вже забрався підніматися, як над ним не дуже високо пронеслася біло-чорна постать на якійсь довгій жердині. Хлопець кліпнув очима, та згори було вже тільки небо. «Здалося» - мелькнуло в нього в голові, а серце забилося з шаленою швидкістю: пригадалися Панасові оповідки про відьму. Іван піднявся, струсив росу з шапки, а коли подивився перед себе, то занімів і ледь знову не впав на землю: перед ним стояла Горпина.
В Горпини нетутешнім блиском палали очі. Губи були червоні, і в непевному, ледь помітному світлі рот здавався темною кривуватою плямою. Дівка вигинала в посмішці край рота, та навіть трішки вишкіряла зуби. В неї була розплетена коса, волосся розпатланою копною падало на плечі, за спину, кілька пасм забилися в широко розкритий воріт просторої білої сорочки. В одній руці Горпина тримала великого рогача, а другою вперлася в бік.
- Ну, Йване, чого дивишся, соколе? Чи не на мене чекав тут? – і вона голосно розсміялася. Іван відчув, як на потилиці піднялося дибки волосся.
Голос слухався погано, але він таки зумів видавити:
- Ні, я на тебе не чекав.
- І правильно. Тобі не мене чекати треба. Тебе інша жде, до неї б поспішив.
- Про що ти?
- Сам скоро знатимеш, про що. То якого чорта ти тут робиш, Йване?
- Нічого. Лежав, додому не хотілося, от і пішов на луг.
- А чого перед моїм двором вилягся?
- Не знаю.
- Ну, не знай далі, - обличчя її стало неприємно сердитим, а потім раптово знову засвітилося посмішкою. – То як, віриш ти Панасу? Про відьму-то. Га? Віриш чи ні?
Іван поглянув на її глибокі, але пусті очі, на розпатлане волосся, на сорочку на голе тіло, на чорного рогача. А ще згадав про Купальську ніч, про яку розповідав Панас.
- Вірю. Як тут не вірити?
- Отож. Шкода мені тебе, Іване.
- Чому?
- Бо дурний. Був би розумний, подалі від мене тримався.
- Та я б і радий… - буркнув він. У відповідь Горпина знову розсміялася, але вже не так страшно.
- Хочеш подалі, кажеш? – так само тихо спитала вона.
Іван згадав про залізні обручі, що чим далі, тим частіше стискали ребра, коли довго не вдавалося її побачити. Згадав, як рветься серце, коли вона десь поряд. Подумав про довгі, гарячі, тягучі сни, коли вона приходила і морочила голову, а він тільки й може, що шепотіти їй, щоб не кидала. Він згадав про тяжкі ранки після таких снів. І як мати говорила, що чула, як він кидався вночі та все кликав когось, як вона сама через це не одну ніч не спала.
- Хочу, - сказав так твердо, що аж сам здивувався.
Вона зробила крок назустріч, опинилася так близько, як ще не була ніколи, і кріпко взяла його за руку. Іванів погляд притягнули її темні очі.
- Тоді дивися, - сказала Горпина, і так стиснула його долоню, що нігтями проколола до крові шкіру.
Вмить Іван впав на коліна, але перед широко відкритими очима стала не трава та Горпинині ноги, а щось зовсім вже страшне. На широкій майже голій площадці, що наче в самому небі висіла серед зірок, палали високі багаття зовсім незрозумілих кольорів. По тонких, дивацького вигляду дровах повзли яскраво червоні, малинові, сливові, зеленкуваті вогненні пасма. Іскри від кострищ підіймалися вихорами вгору, підкоряючись якомусь складному ритму. Навколо багать скакали голі або лише в сорочках дівки та молодиці з розпатланим, наче три дні нечесаним волоссям. Біла шкіра жінок здавалася ще білішою. У вихорі блистіли від поту голі тіла, чорні кігті, вирячені очі та вищирені зуби. До відьом звідкись з боків підступали носаті чоловіки – також голі або напівроздягнені. У багатьох з них груди та все тіло покривало доволі густе волосся, а голоси їхні були подібні до вовчого завивання. Крім того завивання Івану не було чутно нічого, але потім став доноситися визгливий бабський сміх, потріскування кострищ та дуже скора музика. Біля великих бочок стояли якісь чорні рогаті та копитасті фігури. Вони розливали тим, хто до них підходив в плоскодонні дерев’яні чаші густу червону рідину, самі сьорбали її неперестанно, а час від часу відходили від бочок і підкидали в багаття хмизу. Тільки тоді парубок зрозумів, що то за хмиз, коли побачив в руках одного з чортів до ліктя обрубаний кістяк людської руки.
Івану страшенно хотілося, щоб видіння припинилося, а у вухах перестало вищати сатанинське зборище. Він смикав рукою майже безсило, але тіло слухалося погано, а картина перед очима не зникала. Коли над зборищем піднялася висока тінь, закутана в довгий чорний одяг, та така висока, що її мордяку не освітлювали кострища, стало зовсім погано. У вухах залящало так, що кров у жилах застила, а серце наче спинилося. Над зборищем блиснули зелено величезні очі, а в одному оці перевернулася лишня зіниця. Іван відчув, що падає, і злякався, що впаде просто в вогонь, але він тільки вткнувся лицем в мокру росяну траву. Піднятися з колін вдалося не відразу, аж так трусилися ноги. Було важко перевести дух. Сорочка прилипла до тіла не тільки на спині, намочена росою, але й на грудях. Іван провів рукою по обличчі. І лице, і руки були мокрими також. Парубок так і не зрозумів, чи то він потом вкрився, чи росою вмився.
Горпина стояла над ним, випустивши його руку.
- Ну як тобі моя кумпанія?
- Чи сама не бачиш як?
Він хитався, стоячи перед нею. Дивитися Горпині обличчя тепер було не так вже й важко.
- Ти знаєш, скільки ти дивився на нашу гулянку?
- Цілу вічність.
- І двох хвилин не пройшло.
- Та чи не все одно, Горпино?
Вона всміхнулася.
- Тобі видніше. То як, полегшало, Йване?
Він кивнув, і тої ж миті десь заспівав півень. По обличчю дівки стрибнула якась хижа тінь.
- Все, йди додому. Пора мені. Не шкодуєш, що мене на свою голову сьогодні дочекався? – вона знову розсміялася, а рогач різко піднявся вгору, тягнучи Горпину за собою. Іван подивився, як вона зникла в комині, плюнув на землю, перехрестився, та і пішов додому.

На другий день в церкві Іван молився так, як не молися ще ніколи. Панас дивився на нього якось дивно, але мовчав. До самого вечора Іван просидів вдома, навіть на двір не витикаючись, а як почало темніти, завагавшись, таки подався до вулиці.
Біля садка Петра-гончара було весело. Гулялося радісно, бо найняли музик. Панас, що стояв посеред гурту парубків і чоловіків, закривши очі грав на сопілці. Іван не пішов танцювати, він чекав, коли можна буде підійти до Панаса. Але товариш сам підійшов, поки гурт спочивав.
- Що тобі було, Йване? На тобі лиця нема, наче здер його хто.
Іванові очі метнулися до Горпини, та він не зрозумів, чи помітив те Панас.
- Правий ти. Панасе, є нова відьма кутку.
- Чого ти? – здивувався Панас, ледь не випускаючи сопілку з рук.
- Нічого. А відьма є. І ще, знаєш? Я рішив, я на Січ таки подамся. От тільки вдома роботу підтягну, і подамся. Ти вже матір не забувай мою, добре?
- Не забуду. Ти хоч попрощатися зайдеш?
- Зайду. Як не зайти? – Іван посміхнувся і вдарив Панаса по плечу долонею. – А чого стали, пани-браття? Грайте, чи що?
Коли музики заграли знову, Іван так хвацько пішов до танцю, що в нього шапка з голови спала.
А через два тижні на селі його вже не було.

@темы: Сказания князя Курбского