В связи с тем, что читаю акунинскую "Аристономию", а там о гражданской войне в России в 1917-20м, часто вспоминается булгаковская "Белая гвардия". Особенно одна цитата:

"Если тебе скажут, что союзники спешат к нам на выручку, - не верь. Союзники - сволочи."

Пафосно, но отчего-то сильно цепляет.

Немного потеплело на улице, а на деревьях потеплели цветами листья. Какая-то суетливая, бессмысленная, неправильная, грязная, высасывающая рутина.
И солнце. Изредка, строго дозированно, дистилировнное и чаще всего белесое.

@темы: записки, Булгаков

---

А где я была в пятницу... Я ходила на концерт Сергея Бабкина. Пропустила его приезд в Киев в марте с новым альбомом, так вот сходила на первый концерт тура, посвященного 10летию коллектива имени его.

Мне дико понравилось. Были песни, выбранные людьми оп просьбе бабкинской творческой администрации. Спел много из альбома "Сергеевна" (заметно было, кстати, по тому, как народ на эти песни реагировал, как долго тот или иной человек слушает Бабкина), большинство все же было из давно известного и любимого. Очень запомнились "Сердце", "Герой", "К.ч.у.н." в живом исполнении. И то, что ударило по нервам особенно сильно - "Стрела" и "Я не той" еще времен 5'nizza. Бабкин принципиально не пел раньше этих песен на своих концертах, а тут их было 2. Вот на "Стреле" я голос и сорвала Х))

Было просто замечательно. И почти 2,5 часа музыки искупили сполна полуторачасовое ожидание его начала на холоде. Счастлива ^^

@темы: записки, музыка

---

Мое вельмышановне панство таки допиналось Х) Закончил рассказ. Это стремно, когда завершение небольшого рассказа в 6 страниц - почти СОБЫТИЕ.

Друга редакція

Між поривами вітру дим з кострищ по навколишніх городах піднімається вгору довгими прозорими нитками, завивається над висохлими травами, над трикутниками шиферних дахів та над зеленими кронами дерев. Коли ж знову віє, дим лягає майже горизонтально і стає ледь помітним. Ми сидимо на сосновій колоді і дивимося знизу вгору на синьо-бузкове вицвіле небо, яке земля прив’язує до себе на ніч примарними димовими мотузками, що їм вітер раз поз раз заважає витися. Богун на протилежному від мене кінці колоди пихтить трубкою. Він часто зависає, не мигаючи дивлячись просто на сонце, що заливає гарячою лавою далекий горизонт. Зарево ще стоїть над лісом, розтоплює піну сизих хмар, відображається в широко відкритих Іванових очах, розцвічує його щоки кров’янистими плямами. Від трубки вгору тягнеться звивиста розтроєна нитка диму, розсіюється біло-блакитною прозорою хмаркою і все одно я відчуваю, як смердить тютюн, хоча Богун сидить далеко від мене.
Я чую, як поверх брехоту собак на найближчій залізничної станції свистить потяг, як він починає битися важкими колесами об колії, як локомотив вривається металевими грудьми в загусле на денній спеці повітря. Я знаю, що воно округло пахне щебенем, який лежить під колією, та трішки смолою.
Колія біжить вздовж нашого передмістя. Тут уже від статусу міста залишається тільки номінальна назва, так це більше схоже на цивілізоване село. Втім, тут будь-яке передмістя не надто відрізняється і від самого містечка.
Об’їздна дорога навколо чомусь мовчить сьогодні, і ми з Богуном слухаємо потяги.

Не так давно ми дізналися, що Філарет дуже добре знає німецьку мову. Роблячи поступку господарю, до якого ми приїхали в гості, він тільки так з ним і спілкується. А я вже пів дня страждаю, бо Івана заціпило, коли він побачив вказівник про в’їзд в місто імені Богдана. Він зло зиркнув на мене, на Філарета, а потім сказав, що його хочуть довести до самогубства.
- Повір, якби я хотів це зробити, ти б уже давно не тут був, а перевіряв, як справи у твоєї шаблі на дні Дніпра, - зірвався Філарет.
Богун змовчав і розворушився тільки на вечір. Філарет так і не зрозумів, чому та розмова взагалі відбулася. Він списав це на невгамовний Іванів норов, що він аж надто врівноваженого патріарха періодично дратує. А Богун затравлено оглядався і писав СМС-ки Виговському. Як не як, ні з ким так продуктивно не поговориш про колишнього начальника як з колишнім колегою. Та і взагалі, у них у обох є певні рахунки і неприємні спогади, пов’язані з цим містом.
Ми приїхали подивитися на новий дім Філаретового прапрапраправнука, який раптово з’явився на порозі квартири патріарха всія Русі (і всього наявного по невідомих сакральних закоулках роду) десь в середині червня, коли саме стояла страшна спека, змішана з нічними задушливими дощами. Філарет, коли потім розповідав про цю незабутню зустріч, говорив, що не відразу йому повірив. Нащадок був розтріпаний і запилений з дороги («Хоча я вже тоді засумнівався, що то через дорогу. І дійсно, виявилося, що то його природний стан, - невдоволено гладячи нещодавно підстрижену бороду говорив він). Він був нервовий і не надто бажав говорити російською, а норовив зіскочити в німецьку та ще й з масою голштинських діалектизмів. Я здивувалася, що Філарет навіть діалект ідентифікував, але він сказав з ледь помітною гордістю, що це було ледь не єдине, що підказало йому, хто саме перед ним стоїть.
Внук відмовився відкликатися на Петра і вимагав, що його називали Петером. Він привіз з собою дві великі валізи і невеликий шкіряний портфель, що дивно виглядав на фоні його засмиканого шарфа і завеликого піджака. Петер прожив у Філарета майже тиждень, щодня мотався по місту, а одного ранку раптово заявив, що їде от уже просто зараз і розповів, що у нього вже є в містечку неподалік житло і він за останні кілька днів просто завершив усі справи і може туди в’їжджати. Філарет заблокував двері квартири і, попри відчайдушні протести дещо неадекватного в роздратуванні і гніві Петера, провів тривалий і ретельний допит на тему походження будинку та подальших планів з його використання. Він відчайдушно поїв нащадка особливим заспокійливим чаєм, а той червонів, смикав манжети, блід, плювався, лаявся, але був змушений розповідати.
Заспокійливий чай діяв дуже повільно, тому чисто ділову розмову, як і сам допит, чули в мене в квартирі навіть ми з Басмановим. Федір того дня якось несподівано заскочив в гості, як знав просто, що у нас тут щось станеться. Ну, я чомусь не була здивована: Басманов завжди відзначався розвинутим чуттям на всякий action. Він дуже дивувався з різноголосих, різких німецьких промов та сміявся, що тут було б тісно, якби був вдома Вітовт з його незмінною та вірною, як лицарський зброєносець, ненавистю до німців.
До речі, Вітовту не так давно діти організували квартиру, при чому просто під житлом Філарета. Мені чомусь здається, що вони просто сподівалися, що він менше з ними проводитиме часу, якщо в нього буде власний дім, а не зйомник. А ще вони думали, що облаштування нового будинку займе всі сили невгамовного литовця. Та сил свого батька вони явно не розрахували: щойно він зробив ремонт (сам, але в рекордно короткі строки), він знову поїхав у рейд по збору своїх колись давно забутих або цілеспрямовано залишених речей в родичів. І от, його вже не було майже місяць, а ще і половина плану була не виконана. По телефону голос Вітовта звучав надзвичайно щасливо: він доводить ретельністю пошуків своїх невісток до втрат свідомості, бо часом вони супроводжувалися зриванням підлоги, яку він сам же потім і лагодив, знайомився з місцевими магазинами, активно думав, де купуватиме меблі. Можливо, коли він закінчить з перевезенням своїх речей, йому доведеться ще раз зупинятися у всіх по черзі дітей. Треба ж йому хороші меблі, а в нас тут фіг знайдеш такі, щоб від випадкового удару мечем не розламувалися. Коли я розказала про це Богуну, він зблід, вилаявся і сказав, що хай йому васали меблі доставляють, а він – Іван – уже задовбався перевозити з відділень пошти та транспортних компаній численні пакунки з відбитими Вітовтом у минулого артефактами.
Басманов пропонував свою допомогу в перевезенні меблів, якщо це буде потрібно. Він горів бажанням організувати чудову транспортну бригаду: сильну, небагатослівну і в чорній уніформі. Але тільки за умови, що Вітовт нарешті погодиться нарешті на неформальну зустріч. В той момент, коли Басманов, підперши тонкою рукою щоку і вдивляючись в небо за вікном, роздумував, як би краще провести таку зустріч, двері моєї квартири голосно гримнули.
- Він розводить собак!
Філарет влетів до кухні, і Басманова змело вітром, що за ним піднявся. Двері в прихожій уже не гримнули, але скромно і таємниче стукнули об одвірок.
- Хто? Петер? – я вирішила зробити вигляд, що останні пів години я слухала музику, а не їх експресивні голоси за стіною.
- Так!
- І що?
- Він розводить собак! Ганьба! Нащадок такого роду, розводить собак і продає їх!
- Ну, треба ж йому якось жити…
- Хай живе, як хоче, але не ганьбить прізвище! Рід! Я не можу стерпіти, щоб наша родина асоціювалася з собаками. Це неприпустимо.
- Вона не буде з ними асоціюватися. Повір, асоціації вже давно склалися і дуже стійкі. Да і в нього інше прізвище. І якщо в нього це добре виходить, якщо він з цим щасливий… Не всім же даний державний розум, комусь такого щастя може і не треба...
- Та яка різниця?! Його знають як нашого, як…
- Ти сам його не впізнав, що говорити про інших?
Він захлинувся повітрям і задумався, але під його поглядом залишки чаю в моїй чашці почали покриватися тонкою кіркою льоду.
- Я маю заспокоїтися. У мене є такий трав’яний збір для нервів… Я його збирав, щоб кошмари пригашувати, він трохи гальмує уяву. Да і все одно він уже втік у свій Переяслав. Він і там хоче собаками зайнятися, а якщо справа піде – і кіньми. Ну, хай, може хоч тут у нього щось вийде, - Філарет сів на басманівський табурет і притих. - Але я повинен буду це проконтролювати.
І він знову зірвався та побіг додому. Я зітхнула. Мені було шкода, що пішов Басманов. Тепер він ще хтозна коли прийде, він такий.
Весь наступний місяць Філарет пив той трав’яний чай і запах, що піднімався над чаєм під час заварювання,через вентиляційні ходи проникав до мого дому. Богун сидів на кухні під вентиляційною решіткою і вголос гадав, що там ще, крім м’яти. Якось я психонула і потягла його до Філарета на той чай. Ми довго сиділи на кухні, Богун зиркав то в чашку, то на хазяїна, а той усміхався і відмовлявся розказувати рецепт.
- Мені не простять монахи з монастиря біля Бахчисараю, якщо я скажу. Але, Іване, я тобі обіцяю: коли я помру, ти отримаєш один з примірників моєї книги рецептів.
- Я не доживу.
Філарет сміявся і підливав чаю в Іванову чашку.

У Філарета задоволений і дещо гордий вигляд, хоча він старанно це приховує. Особливо він шифрується від Петера: мабуть, не дай Бог не хоче показатися надто непослідовним у своїх висновках. Мені подобається слухати, як Філарет говорить з ним. Не розумію німецької, тим більше в її голштинському діалекті, але я чую зазвичай, як сильно міняється голос у патріарха: навіть різкий говор стає м’якшим і мелодійнішим, якимсь теплішим.
Він підходить до нашої з Богуном колоди і глибоко зітхає. Щойно Філарет ходив дивитися на місце, де Петер планує зробити конюшні через кілька місяців, і йому там явно сподобалося.
- Знаєш, а часи міняються, - він дивиться вперед, кудись на літнє небо, що повільно, але неухильно, втрачає кольори. – Він правильно зробив, що почав це все. Мені не варто було з самого початку так різко реагувати.
Богун на протилежному від нас кінці колоди давиться димом від несподіванки: мабуть вперше на нашій пам’яті Філарет так просто і швидко не просто поміняв свою думку, але навіть визнав себе неправим. Іван кивнув, виражаючи глибоку повагу до Петера, а потім вибив трубку.
- Він казав, що завжди хотів працювати з тваринами, - говорив між тим Філарет, - але йому ніколи не давали займатися тим, що йому хотілося. І я його розумію.
Він замовкає і бреде від нас кудись вглиб великого двору, засадженого молодими деревцями та кущами. Нам чути, як десь Петер розпікає когось із своїх малочисленних помічників. Мабуть, якась юна німецька вівчарка виявилася недогодованою.
Мені хочеться знову піти до вольєрів та загород, в яких живуть собаки. Найбільше тут, як не дивно, німецьких вівчарок, хоча я бачила, як Петер особисто виводив за межі двору, щоб звикали, кількох маленьких гончих якоїсь маловідомої у нас різновидності. Здається, він казав, що це єдине, за що він готовий терпіти існування Австрії на нинішній карті Європи. Я оглядаюся у бік вольєрів, але я туди не піду. Не хочеться дражнити господаря, в перший же день не відходячи від собак та заважаючи за ними доглядати. Завтра я сама попрошусь туди допомагати.
За низьким парканом видно полоску необробленого поля з уже підсушеними травами та дрібними квітами, а далі і трохи вниз – кукурудзяне поле, пістрявий килим з мітелок на верхівках та зелених листяних гостряків. Принт в стилі вподобань Микити Сергійовича. Я придивляюся до того, як кукурудза колишеться від вітру. По поверхні килима шалено несеться мерехтливий зелено-жовтуватий малюнок, як хвилі тої космічної рідини, що покривала поверхню Соляріса. Це гіпнотизує, і у мене раптово починає крутитися голова. Навіть попри те, що я сиджу, я втрачаю відчуття землі під собою і мене несе кудись назад, мабуть, що у глибини космічного океану. Над полем висять легкі хмари з розірваного шифону білого кольору з фіолетовими розводами. Я ненадовго закриваю очі. Більше сьогодні так уважно в той бік я не буду вдивлятися.
Богун пересідає ближче до мене. Від нього терпко та задушливо пахне тютюном, і цей запах ненадовго перебиває всі запахи літнього вечора. У Богуна – срібні нитки у чубі та у вусах. Він стабільно робить вигляд, що не звертає уваги, але якось надто ретельно уникає дзеркал, високих скляних вітрин та відвертається від них, коли доводиться проходити повз. У нього – темні кола під очима: він все ще дуже погано спить ночами. Це почалося ще у червні, коли вдень було нестерпимо жарко, а вночі йшли дощі, від яких не ставало легше, а тільки загусало від вологи повітря. Він не міг спати, він бродив ночами по вулицях (після того його химерного лунатизму всі молоді і не дуже компанії, що зависали по кількох найближчих дворах навіть попри дощі, чомусь перестали виходити), а коли йому не хотілося ходити, приходив в гості і стояв на балконі. Його третій поверх Івана не влаштовував, балкон йому здавався занизьким. Він простоював на ногах всю ніч, курив трубку, тихо щось говорив, іноді трохи скрикуючи. Богуну не потрібна була компанія. Коли починало світати, Іван мовчки йшов додому, сподіваючись ще хоч на пару годин сну в найбільш прохолодний час, що ще залишався.
В ті ночі, коли він приходив, я не могла спати. Я тихо сиділа в кімнаті, читала або бездумно водила кольоровими олівцями по звивистих кругових узорах з якоїсь індійської медитативної книги та дивилася, як колише ледь помітний вітерець штору на пройомі балконних дверей. Десь знизу піднімалося червонувате світло від ліхтарів, і на його фоні силует Богуна видавався чорним шаблоном. Вранці він мовчки проходив повз мене, я нарешті розслаблялася і з рук випадали олівці та книги. Коли я гасила світильник, під яким сиділа, я думала про мовчазний відхід Івана. І щоразу дякувала, що він пішов саме через двері.
Цей виснажливий психоз раптово закінчився, коли Богун помирився з Виговським.
Одного вечора він прийшов з синьою трубкою від телефона-автомата в руках. Це було щось кардинально нове, і я сподівалася, що сьогодні ніхто на балконах стояти не буде. Довгий дріт звисав з трубки і дрібно тремтів, так сильно у Івана тряслися руки, і навіть в темнуватій своїй прихожій я бачила наскільки у нього горять щоки.
- Це ідіотизм – злитися до скрипу зубів на те, що втратило будь-яке принципове значення сотні літ тому, - сказав він просто з порога.
- Про що ти? – я намагалася говорити м’яко і обережно.
- Я з Виговським мирився.
- Іване, вибач, звісно, але ти впевнений, що ви таки мирилися?
Богун радісно кивнув і спробував провести рукою по обличчю, але йому завадила трубка, затиснута в руці.
- Ой. Це я йому дзвонив. Я трішки того… Емоції.
- Ага, я так і зрозуміла. Але мені страшно було б спостерігати за вашими сварками, якщо ти після примирення трубки телефонні вириваєш.
- Ми з ним зустрінемося скоро. І ти підеш зі мною.
- Це необхідно?
- Ні, але ти підеш, бо я тебе про це прошу.
Я зітхнула і кивнула. І не посперечаєшся ж, сенсу немає.
Ми правда пішли на зустріч разом. Все ще було душно, але розкреслене напнутими дротами електромереж небо вже було яскраво блакитним, а набухлі від води хмари, що важко нависали над головами, були такими білими, що аж було боляче очам. Богун ішов босий по краю тротуару, по самому бордюру, балансуючи над бруківкою проїжджої частини, а я поряд несла його черевики. Іван ловив розкритими руками рівновагу, тепло, що підіймалося знизу від бруківки та асфальту, та миттєві діагнози від водіїв. Я заглядали в вікна старих будинків: відреставрованих і чистих та запущених і запилених. Під квітучими липами було важко йти: запах квітів, здавалося, не просто просочив повітря, а і замінив його. Час від часу мені здавалося, що доводиться йти крізь густий і липкий мед. Ми не говорили майже всю дорогу, але все одно було враження, що ми дуже близько поряд. Навіть коли я не дивилася, я знала, якою ногою і куди ступав Іван, як його особливо сильно хитнуло після того, як повз пролетіла з ревом машина, куди він дивиться.
Коли ми вийшли на Андріївський, Богун сів на землю, звісив ноги на проїжджу частину і відібрав у мене свої черевики.
- А Богдан, до речі, знає, що Виговський теж тут?
Іван тричі не потрапив шнурком у дірку, а коли все ж втрапив, шнурування лівого черевика сильно уповільнилося і надалі.
- Я йому нічого не говорив. І він мені про це теж. Але… Ти ж знаєш, ми мало з ним зараз говоримо, - він все ж закінчив з лівим і перейшов до взування правої ноги. – Але я впевнений тим, що він все знає. Все, і навіть більше.
- Куди ми йдемо, до речі?
- На Замкову. Я обіцяв показати капище.
- А… - по шкірі пробіг мороз. Замкова гора – надзвичайно дивне місце. – Слухай, Іване, а може я все-таки не піду?
- І чому ти тоді вибиралася?
- Ну, не знаю. Пройтися.
- Ні, давай дійдемо, а там зникнеш, щойно тобі захочеться. Можеш навіть мовчки. Я все одно прийду ввечері. Ти казала, в тебе з вікнами проблеми, я хочу розібратися якнайшвидше, - він піднявся на ноги. – Ходімо?
- Так, ходімо.
Але втрьох на Замкову ми так і не пішли. Ми застали Виговського біля підніжжя металевих сходів, що ведуть на гору. Він уже збирався йти, хоча ми зовсім не запізнилися.
Колишній генеральний писар і гетьман несміливо глянув на Богуна і тихо сказав:
- Я думав, ти не прийдеш. Я взагалі і сам іти боявся.
Богун засміявся і сказав, що з ним, Іудою, завжди так: триста думок та рішень, жодне з яких не доведене до толку. А потім він потяг колишнього колегу вниз, на Поділ, блукати в лабіринті вузьких вулиць старого ремісничого району. Знали б років триста тому, до речі, які там ремісники з часом житимуть…
Я подивилася їм услід і зраділа, що мене взагалі не помітили і забули про моє існування. Долаючи гострий острах перед Замковою горою, я таки полізла нагору. На звивистих і нерівних доріжках було слизько, тому я полізла у високу траву і чагарі. Було жарко, а від землі під рослинами аж віяло вологим тривожним теплом. Мені здавалося, що то тепло йде від самої гори, від її великого живого тіла. Мені стало страшно, і я по скоріше видерлася на черговий вигин місцевого рельєфу і повернулася на втоптану стежину. Тут було не так тривожно.
Я побродила по капищу, на якому тепло від землі піднімалося ще активніше і було набагато відчутнішим. Йти в ліс на кладовище я не наважилася: не такий день треба обирати, ще щось не те нагору полізе, я не хотіла зачіпати нікого лишнього. Закінчилося все тим, що я довго стояла на краю гори і дивилася вниз. По крутому схилу гори та по яскравих будинках Воздвиженки вітер гнав розмиті чорні тіні білих хмар.
Богун, як і обіцяв, прийшов ввечері, але до вікон так і не добрався. Далися взнаки численні тривожні ночі: він впав на диван і міцно проспав до ранку.

Тепер йому краще, він поступово відходить, але темні кола з-під очей ще не зникли. Іван дивиться на небо і злегка усміхається, щоправда цього не видно за вусами. Я бачу це по зовнішніх кутиках його очей.
Догорає довгий день. Від станції з примарним свистом, майже криком, від’їжджає кудись черговий потяг. Завтра я піду до собак, а Іван, скоріше за все, піде зі мною. Він весь день регулярно пише СМС-ки. Мені навіть приємно, що я знаю, з ким він ділиться враженнями.

@музыка: Placebo - Hold On To Me

@темы: Богун, Сказания князя Курбского

---

Мою гитару зовут Вениамин и мы недавно взяли аккорд соль-мажор, который долго не получался. Мы с ним общаемся близко несколько раз в неделю, где-то по часу. Дольше у меня пока не получается: кожа на пальцах левой руки слезла уже второй раз, но все еще довольно больно, если долго играю. Научился наигрывать частушки. Скромно, но продвигаюсь.

Испытал культурный шок по поводу магистратуры. К четвертой неделе начал отходить. Занавес.

Дожди и холод. Но по вечерам, если тучи не особо беспросветны, небо очень красивое и психоделичное. Прекрасные вечера, которые я провожу в переходах от станций метро к общаге. Дышать приятно.

Мое дорогое панство укоризненно ждет, когда я допишу о нем рассказ. Я у них прошу прощения за осеннюю хандру и апатию. Но тут что-то из серии плохого танцора, по ходу. Но я-то знаю, что рассказ жив.

@темы: записки, музыка, бред рядом

---

И сижу я такой замечательный с маской на волосах и переписываю рассказ под "Зимовье зверей".
А завтра я хотел бы пить что-то алкогольное. И не так чтобы много, но не рюмку вина, как это бывает чаще всего. Все в моих руках, блять.

---

Пока дома, стараюсь побольше времени проводить со своим псом. Смотрю на него и пытаюсь учиться жизнерадостности, вот правда. Этому существу для счастья нужно, чтоб ему несколько минут бросали мячики и не мешали за ними бегать. Потом он довольно быстро устает, чуть звереет, ему очень хочется пить, но выглядит он неимоверно счастливым.
Буду по нему дико скучать, когда поеду на учебу( С родителями хоть поговорить можно, а с ним как-то не получается.

@темы: записки, фото/картинки

---

Сомерсет Моэм, "Маг, гл. 8

«Их окружала ночь, но это была не умиротворяющая ночь, успокаивающая усталые души смертных; это была ночь, таинственным образом приводящая души в смятение, когда каждый нерв напряжен до предела. Темноту прорезало багряное зарево, и в его свете можно было различить очертания искаженных предметов. Луны не было видно, но мерцающие звездочки, как души умерших грешников, казалось, танцевали на листочках вереска бледными ночными огнями. Кусты вереска топорщились в огромной раз вороченной пустыне, наполненной обломками гигантских скал и скелетами безлистых деревьев, изломанных и изгрызанных, как истерзанные болью души. Казалось, будто тут пронеслась разрушительная гроза, и земля отдыхает после дождевых потоков и ураганного ветра. Окружающее молча страдало, как измученный человек, у которого нет сил понять, что его беды кончились. До Маргарет доносилось хлопанье крыльев чудовищных птиц, словно бы нашептывающих ей удивительные истории о своих перелетах. Оливер крепче сжал ее руку. И уверенно вывел на развилку дорог. Она не ведала, что их окружало: обломки скал или разрушенные могилы.

Вдруг раздался трубный зов, и со всех сторон, там, где только что ничего не было, полезли какие-то существа. Огромное пустое пространство наполнилось тенями, и они, подгоняя друг друга, покатились, как морские валы. Девушке показалось, что пред ней предстало все царство мертвых: мрачные тираны и размалеванные куртизанки, римские патриции в алых тогах и восточные султаны. Все великие грешницы прошлого продефилировали перед ней: Иродиада, целующая уста отрубленной головы, Клеопатра, опустившая бледное похотливое лицо, Мессалина, кривящая ненасытные губы и сверкающая полными злобы глазами. Мелькали перед ней кроваво-красные сутаны кардиналов, рыцари в стальных доспехах, гомосексуалисты в женских одеждах и дамы в кринолинах и напудренных париках. Внезапно порыв ветра унес их всех прочь, как осенние листья, и перед Маргарет потянулись молчаливые толпы рабов, неисчислимых, как песчинки на морском дне. Их худые лица были землистыми от нужды и впалыми от болезней, а в глазах горела безысходность отчаяния. Рабы стремились вперед, как взбунтовавшаяся толпа, в ужасе бросающаяся в узкие улочки, спасаясь от преследования конницы, вызванной для ее усмирения. Казалось, будто весь мир собрался здесь, в этом страшном пространстве.»

Информация к размышлению.
Роман "Маг" был написан в 1908 г. и был переведен на русский только в 1991 г. По крайней мере, так гласит Википедия, но я пока проверю. Если и дальше ей верить, роман "Луна и грош" был переведен на русский в 1927 г. Значит, можно предположить, что в советской России творчество Моэма было хоть немного, да извесно. Мне почему то кажется, что это не эмигранты для своего круга переводили, хотя это, конечно, нужно проверить. Но, кстати, упомианий о книгах Моэма в той лит-ре, которую я читал о русском лит. мире 20-30х годов в связи с Булгаковым (в первую очередь), я пока не встречал.
Отсюда вопрос: мог ли попасть к Булгакову роман "Маг"? Не на русском пускай, но все же. В списках источников МиМ это произведение не встречается ни разу (по крайней мере, пока не видел), потому я сильно сомневаюсь, что некоторые штрихи Бала у Воланда могли быть навеяны Моэмом. Но тогда это Душа мира, единое информационное пространство Земли, Вселенная, Высшая объективная реальность, что-то еще в этом роде, что там оно существует, или просто моя повернутость Оо Но ведь главную героиню зовут Маргарет, перед процитированной сценой она, как ей кажется, очень быстро перемещается в пространстве (гонка по бальным залам к лестнице у Булгакова), шелестят птицы (попугаи Бегемота), вокруг скалы большое пространство и что-то похожее на скалы (размеры и стены бального зала), вереница тиранов, властных людей и грешников обоего пола, их восстание из мертвых, их внезапное исчезновние, легкое и мгновенное, как распад толпы гостей в МиМ... Мне кажется, эти совпадения присутствуют. И если Булгаков в глаза не видел Моэмовских романов, то я буду считать это чуть ли не еще одним наочным проявлением высших сил х)

@темы: книги, записки, Булгаков

---

О первой половине августа.

Таки дочитал "Записки українського самашедшого" Костенко, которые чуть не вогнали меня в глубочайшую депрессию в ноябре. А всему виной приближающийся День независимости, у меня к этой дате традиционно проявляюся всякие странные эмоции, желания и иррациональные интересы.
Перечитал биографию Че Гевары Д. Л. Андерсона.
Наконец руки дошли до книжки Б. Сарнова "Сталин и пистаели". У меня есть только один том из этой работы (там всего вроде 3), кн. 2 - в которой есть глава о Булгакове. Читать начал со средины, а именно - с вышеупомянутой главы. Читаю и вспоминаю прошлогодний спектакль "Любовные письма к Сталину" с легкими слешными нотками.
Читаю сборник рассказов Тэффи, по несколько рассказов в день. Шикарная книга, которую хочется растянуть.
Активно работаю над небольшим рассказом, ибо пока сел писать, растерял половину настроения.
Постепенно приучиваю пальцы к гитарным струнам. Процесс довольно болезненный, но до крови пальцы я не сбиваю, стараюсь без фанатизма, а то дома навалилось столько работы, что только порезанных пальцев мне не хватало к больной спине. Но от боли в левой руке я испытываю какое-то странное удовлетворение: я лишний раз вспоминаю, что делаю то, что мне интересно, а пальцы постепенно болят все меньше и меньше. Это радует.
Вчера нашел в нете электронный камертон для подстройки Оо Такого я не ожидал.
Думать об универе пока не хочется, хотя поступить очень хотелось. Парадокс.

Съездил во Львов. На этот раз более основательно и продолжительно, чем в прошлом году. Нахватался речевых особенностей от львовского население, по инерции чищу свою устную речь. Во Львове было очень хорошо. Колоритный, интересный, странный город со странными людьми, у которых какие-то особенные отношения с транспортом: в общественном транспорте не хамят (я, во всяком случае, за практически неделю такого не видел, хотя ездил немало) ни пассажиры, ни водители, а водители автомобилей не норовят сбить на переходах как можно больше народу. Там любят небольших собак и велосипеды. Там просто завораживающие улицы. Там хотелось молчать и думать. Там очень много набожных людей, но на других с проповедями нокто не бросается. Этот город казался одновременно и не совсем Украиной, и гораздо больше Украиной, чем иногда ею кажется Киев. Я очень рад, что снова там был.

А скоро моя днюха, и я судорожно думаю, куда бы поехать накануне, как я это сдел в прошлом году. Должен признать, сбежав из дому от некоторых родственников, я устроил себе самое удачное празднование дня рождения за всю сознательную жизнь.
Вот так и живем.

@темы: записки

---

Про сбычу мечт. (с)

Сбылась мечта идиота: у меня появилась гитара. Начал работать над воплощением второй мечты - научиться играть.

Нифига не шарю в гитарах, вчера вообще чуть ли не впервые в жизни ее в руках держал, но я очень-очень счастлив. Вчера ходил вокруг инструмента, не знал даже, с какой стороны к нему подступиться. У меня было то неповторимое чувство, которое возникает в начале пользования какой-то новой техникой. К примеру, у меня такое же было после покупки ноутбука 4 года назад, телефона и электронного ридера. Вначале дышать рядом с этими вещами было страшно, а все действия сопровождались взволнованым замиранием всех жизнедеятельных процессов организма. Так и с гитарой, хотя я понимаю, что самое страшное, что я могу с ней сделать - расстроить. Но ведь это поправимо.

Сегодня я учился попадать по правильным струнам, немного пытался зажимать аккорды (пальцы левой руки уже очень ощутимо болят, ибо у меня акустическая) и понять, каким образом получается бой. Испытываю трепетное уважение к моей гитаре, а она такая вся гордая лежит и блестит лаковой декой. Счастье же

Кстати, вот она у меня какая)

@темы: записки, фото/картинки, музыка

---

Думаю над книжкой диакона Андрея Кураева о МиМ. На второй или третьей главе я понял, что мне начинает казаться, что Булгаков написал роман вообще сам не зная зачем, потому что имел ввиду как-то слишком много. Мне в свое время очень понравилась лекция Кураева о МиМ, он обращал внимание на очень интересные детали, которые сам для себя я замечал, но не находил объяснения. Например, о "друзьях" мастера, которые будут приходить к нему после обретения вечного покоя. У него ж нет друзей, он одинок, это неоднократно подчеркивалось в книге. Но тут два варианта: либо Булгаков имел ввиду историков и писателей прошлого, с которыми можно будет общаться не только посредством книг, либо это какой-то наеб. Я согласен с Кураевым, что вероятно это все-таки наеб. И таких вещей в книге диакона Андрея очень и очень много: деталей, которые расшифровываються детально, как генетический код. Я бы сказал, что книга этим даже перегружена. В очередной раз мне вспоминается анекдот про синюю занавеску. Но не буду уподобляться Яновской, тем более, что до нее мне далеко. Вышеизложенное - единственное, что меня напрягает при чтении. В целом книга Андрея Кураева "Мастер и Маргарита: за Христа или против?" черезвычайно информативна, в чем ее огромное преимущество.

Я поступил в магистратуру. Я пережил свадьбу брата, которая дамокловым мечем висела над головой последние пару месяцев (ибо это сборище малознакомых и слишком хорошо знакомых людей, которых вот только и не хватало). Дома все хорошо, хотя я очень боялся, что будут проблемы. неделю назад кошка родиа двух котят, которые пока умеют только спать и есть, но все равно они очень милые. В задаче спрашивается: почему же мне так хреново? Я до сих пор растерян и это меня бесит. Хочу уехать куда-нибудь в малознакомое место. Один. Но хер мне: один я вряд ли поеду.

@темы: Булгаков, из непродуктивных размышлений

---

У меня во дворе живет пес. Начиная с мая к его миске, которая стоит во дворе под вишней, приходят ежики. Мой дорогой немец не всю кашу по вечерам съедает, ежики ему помогают справляться. Иногда они приходят поодиночке, но часто (вот как сегодня) они приходят вдвоем. Ежи ставят передние лапы на миску или в миску и едят. Милые такие, жуть просто. Фырчат и сердятся, когда им мешает мой пес (лает и бегает вокруг, он на них не всегда адекватно реагирует) или я не в тему полезу добавлять еще каши псу и стряхиваю их с миски. Но это каждый раз такой праздник: ежики пришли! Мне очень нравится, что они у нас столуются, мои домашние (кроме пса) тоже очень позитивно к ним относятся. Потому я часто выхожу во двор и отвлекаю нашего немца, чтобы ежик мог спокойно сбежать на огород и придти к миске тогда, когда пес уйдет спать. Я боюсь, что ежики обидятся и больше в один прекрасный день не придут. Но Азор (вот с таким идиотским именем нам досталась почти взрослая собака) уже не так агрессивно реагирует на ежей, значит может они будут ходить к нам и дальше ^^
Это не наш ежик, но он тоже замечательный.


А утром я в Киев. Вступительные экзамены придвинулись совсем близко, и мне немного страшно. Часто приходиться останавливаться, глубоко дышать и думать о том, что все равно все будет так, как оно должно быть. Надеюсь, я не зря все же столько сил вложил в учебу.

@темы: бред рядом

---

Пока не нашел практически никакой информации об этих ребятушках, но они замечательные. С приключениями скачал один из их альбомомв, щааастлив ^^

@темы: записки, музыка, люди

---

Советская историческая литература несказанно радует х)

Из энциклопедии по всемирной истории 1956 года (historic.ru/books/item/f00/s00/z0000016/st006.s...). Об искусстве верхнего палеолита.

«Уже к середине мадленского периода в искусстве явно обнаруживается стремление передать движение животного. На одних рисунках олени медленно идут с присущей этим животным грацией. На других они мчатся, закинув рога, в паническом страхе. Лошади всюду показаны в летучем галопе. Кабан из Альтамиры страшен в слепой ярости: он скачет с оскаленными клыками и вздыбленной щетиной. Даже грузный мамонт и тот изображён на пластине из Ля-Мадлен с большой экспрессией. Спина его круто выгнута и напряжена, бивни подняты вверх, задняя нога вытянута, хвост высоко поднят и изогнут дугой. Вся могучая фигура мамонта устремлена вперёд.»

Какая экспрессия! Я даже боюсь этого свирепого кабана и вижу, как могучий мамонт напряженно устремляется вперед.

@темы: бред рядом

---

Совершил маленький обязательный подвиг - подал документы в универ. Теперь с трепетом жду экзаменов.

А вместо того, чтобы готовиться к вступительным, я очень продуктивно проводил время. Я плел браслеты. У меня было несколько отложенных идей, и вот я их воплотил. Фотографии, к сожалению, не очень хорошие. Что ж, надеюсь, браслеты я все же плету лучше, чем фотографирую.


Деревянные бусы и вощенная нить. Очень давно хотел его сделать, теперь счастлив, что он у меня есть.
Я сейчас увлекся плетением браслетов шамбала, так что пока довольно часто делаю однотипные.

Бусины с эффектом "битого стекла", нить.

Керамические бусы, нить. Тоже шамбала, только немного другого типа.

Пластиковые бусы. Ради них браслет и делался: очень уж мне понравилось, как они расписаны.
А это - более раннее.

Последняя из сделанных фенечка-кумихимо. Мулине и деревянные бусины.

Двойная коса. Любимый на сейчас шнур из мулине.

А это - самый первый браслет, который я сам делал. Он очень простенький, просто стеклянные бусы на специальной тонкой проволоке, но люблю его больше, чем большю часть своих более сложных работ. До сих пор я безума от цветов браслета. А еще его очень приятно носить. И мне нравиться слушать звук, с которым бусины сталкиваются друг с другом. Вот.

@темы: записки, фото/картинки, бред рядом

---

Веня Д’ркин на сайте Стихи.ру: www.stihi.ru/avtor/drkinn

Мне грустно и переживательно. Я соскучиля по долгим, хорошим, теплым, неудержимым, бредовым разговорам, перетекающим плавно в какой-то момент в серьезное заоблачное рассуждение о жизни. Очень соскучился.

@темы: Веня Д’ркин

---

«Знаменитые "советские" духи "Красная Москва" были созданы в 1913 г. и назывались "Букет Императрицы".» (с)

Внезапно. Очень забавная и показательная метаморфоза, не правда ли?
Из статьи о русской моде начала ХХ века (www.pavelbers.com/Russkaja%20moda%2020%20veka.h...).

@темы: музыка, бред рядом

---

Вроде прошел неписец и заработала голова. Счастье же)

@темы: записки

---

И от "Вконтакте" иногда есть польза. На днях наткнулся на вот эту прелесть.


Такая подпись еще детская ^__^

@темы: фото/картинки, Булгаков

---

Я все еще ошалевший от последних двух недель. Вот правда, уже третий день дома в тишине и спокойствии, и уже можно думать о предстоящем, неумолимо надвигающемся поступлении, а у меня мозг трепещет и руки трясутся. Может и правда было бы хорошо пока приостановиться, но альтернативы продолжению учебы, ради которой стоило бы бросать уже с дипломом бакалавра университет, я не вижу. Ну ок.


Таки да, на днях я посмотрел "Отторжение" с Бабкиным (2009, режисссер - Владимир Лерт).
Должен сказать, фильм не настолько бессмысленный и беспощадный по сравнению с повестью Саломатова "Г", по мотивам которой он снят. Там все как-то не так безнадежно, есть несколько смягчающая всю картинку романтическая линия (а то в повести у героя совсем уж сокрушительное одиночество), меньше натурализма в изображении... всего Оо. И меньше психоделики в цветовой гамме: небо в фильме не такое каменное и неподвижное (нефритовое - цы), как в каноне, да и ядовитой бирюзово-синей плесени там нет. К счастью, как по мне. Вот правда, я такого мозговыноса, как эта повесть, не читал очень давно.


Бабкин солнышко ^^ Немного странно в "Отторжении" смотрелся Богдан Ступка. Хотя может это я привык видеть его в огромных и героических ролях, ибо только такие его роботы я и видел. Глав. героиня немногословна и слава Богу.


Мысль фильма для себя я сформулировал так: чуваку не нравилась его жизнь, и он неосознанно придумал себе апокалипсис Стер к чертям все, что ему не нравилось. Это ж как ему жилось-то. Оо
Не могу сказать, что от фильма я в восторге, но он меня не разочаровал, не зря ждал несколько лет. Это уже замечательно.

Прочел еще одну книгу Бёлля ("Где ты был, Адам?"). Из тех немногих романов этого автора, которые я читал, где-то на уровне с "Домом без хозяина". Пока безусловное лидерство за романом "Глазами клоуна". Бёлль обреченностью, точностью и некоторыми акцентами похож на Ремарка, но мне он нравится больше. Меньше пафоса, наверное.

Опасаюсь разговаривать с родственниками на даже на более или менее дискуссионные темы, ограничиваюсь бытом. А разговаривать с ними сейчас приходится много Оо В который раз я убедился, что среди моей родни людей, реально слушающих и что-то при этом думающих, очень мало. А готовых как-то меняться для себя же, и того меньше. Делаю выводы и о себе тоже, понимаю, что все-таки зря аж так изолировал себя от этой толпы последние годы. С ними не так плохо, за ними интересно наблюдать.

@темы: книги, записки, фото/картинки, люди, из непродуктивных размышлений

---

Как же, черт побери, я устал. Надо сегодня поспать по-человечески, а то завтра уснуть перед гос. экзаменационной комиссией мне как-то не хочется.

Внезапно и очень четко осознал, что хочу копию посмертной маски Михаила Булгакова. И бюст его. И вот сдам гос, куплю рамку для открытки с его портретом, которую купил зимой. Повешу на стену и буду СМОРЕТЬ. Есть в этом что-то маньячное, но я хочу.

Кстати, пока меня тут не было, у Че случился 14 июня официальный день рождения. 85, между прочим, юбилейный. Вот, еще на Кубу хочу. Там же его мавзолей, в первую очередь.

Мне грустно, страшно и переживательно. Но правда, скорей бы уже завтра. Как говорит моя соседка по комнате, 15 минут позора, и жизнь пойдет дальше.

@темы: Че, люди, Булгаков, бред рядом