[Зеленый Фонарь]

Мое вельмышановне панство таки допиналось Х) Закончил рассказ. Это стремно, когда завершение небольшого рассказа в 6 страниц - почти СОБЫТИЕ.

Друга редакція

Між поривами вітру дим з кострищ по навколишніх городах піднімається вгору довгими прозорими нитками, завивається над висохлими травами, над трикутниками шиферних дахів та над зеленими кронами дерев. Коли ж знову віє, дим лягає майже горизонтально і стає ледь помітним. Ми сидимо на сосновій колоді і дивимося знизу вгору на синьо-бузкове вицвіле небо, яке земля прив’язує до себе на ніч примарними димовими мотузками, що їм вітер раз поз раз заважає витися. Богун на протилежному від мене кінці колоди пихтить трубкою. Він часто зависає, не мигаючи дивлячись просто на сонце, що заливає гарячою лавою далекий горизонт. Зарево ще стоїть над лісом, розтоплює піну сизих хмар, відображається в широко відкритих Іванових очах, розцвічує його щоки кров’янистими плямами. Від трубки вгору тягнеться звивиста розтроєна нитка диму, розсіюється біло-блакитною прозорою хмаркою і все одно я відчуваю, як смердить тютюн, хоча Богун сидить далеко від мене.
Я чую, як поверх брехоту собак на найближчій залізничної станції свистить потяг, як він починає битися важкими колесами об колії, як локомотив вривається металевими грудьми в загусле на денній спеці повітря. Я знаю, що воно округло пахне щебенем, який лежить під колією, та трішки смолою.
Колія біжить вздовж нашого передмістя. Тут уже від статусу міста залишається тільки номінальна назва, так це більше схоже на цивілізоване село. Втім, тут будь-яке передмістя не надто відрізняється і від самого містечка.
Об’їздна дорога навколо чомусь мовчить сьогодні, і ми з Богуном слухаємо потяги.

Не так давно ми дізналися, що Філарет дуже добре знає німецьку мову. Роблячи поступку господарю, до якого ми приїхали в гості, він тільки так з ним і спілкується. А я вже пів дня страждаю, бо Івана заціпило, коли він побачив вказівник про в’їзд в місто імені Богдана. Він зло зиркнув на мене, на Філарета, а потім сказав, що його хочуть довести до самогубства.
- Повір, якби я хотів це зробити, ти б уже давно не тут був, а перевіряв, як справи у твоєї шаблі на дні Дніпра, - зірвався Філарет.
Богун змовчав і розворушився тільки на вечір. Філарет так і не зрозумів, чому та розмова взагалі відбулася. Він списав це на невгамовний Іванів норов, що він аж надто врівноваженого патріарха періодично дратує. А Богун затравлено оглядався і писав СМС-ки Виговському. Як не як, ні з ким так продуктивно не поговориш про колишнього начальника як з колишнім колегою. Та і взагалі, у них у обох є певні рахунки і неприємні спогади, пов’язані з цим містом.
Ми приїхали подивитися на новий дім Філаретового прапрапраправнука, який раптово з’явився на порозі квартири патріарха всія Русі (і всього наявного по невідомих сакральних закоулках роду) десь в середині червня, коли саме стояла страшна спека, змішана з нічними задушливими дощами. Філарет, коли потім розповідав про цю незабутню зустріч, говорив, що не відразу йому повірив. Нащадок був розтріпаний і запилений з дороги («Хоча я вже тоді засумнівався, що то через дорогу. І дійсно, виявилося, що то його природний стан, - невдоволено гладячи нещодавно підстрижену бороду говорив він). Він був нервовий і не надто бажав говорити російською, а норовив зіскочити в німецьку та ще й з масою голштинських діалектизмів. Я здивувалася, що Філарет навіть діалект ідентифікував, але він сказав з ледь помітною гордістю, що це було ледь не єдине, що підказало йому, хто саме перед ним стоїть.
Внук відмовився відкликатися на Петра і вимагав, що його називали Петером. Він привіз з собою дві великі валізи і невеликий шкіряний портфель, що дивно виглядав на фоні його засмиканого шарфа і завеликого піджака. Петер прожив у Філарета майже тиждень, щодня мотався по місту, а одного ранку раптово заявив, що їде от уже просто зараз і розповів, що у нього вже є в містечку неподалік житло і він за останні кілька днів просто завершив усі справи і може туди в’їжджати. Філарет заблокував двері квартири і, попри відчайдушні протести дещо неадекватного в роздратуванні і гніві Петера, провів тривалий і ретельний допит на тему походження будинку та подальших планів з його використання. Він відчайдушно поїв нащадка особливим заспокійливим чаєм, а той червонів, смикав манжети, блід, плювався, лаявся, але був змушений розповідати.
Заспокійливий чай діяв дуже повільно, тому чисто ділову розмову, як і сам допит, чули в мене в квартирі навіть ми з Басмановим. Федір того дня якось несподівано заскочив в гості, як знав просто, що у нас тут щось станеться. Ну, я чомусь не була здивована: Басманов завжди відзначався розвинутим чуттям на всякий action. Він дуже дивувався з різноголосих, різких німецьких промов та сміявся, що тут було б тісно, якби був вдома Вітовт з його незмінною та вірною, як лицарський зброєносець, ненавистю до німців.
До речі, Вітовту не так давно діти організували квартиру, при чому просто під житлом Філарета. Мені чомусь здається, що вони просто сподівалися, що він менше з ними проводитиме часу, якщо в нього буде власний дім, а не зйомник. А ще вони думали, що облаштування нового будинку займе всі сили невгамовного литовця. Та сил свого батька вони явно не розрахували: щойно він зробив ремонт (сам, але в рекордно короткі строки), він знову поїхав у рейд по збору своїх колись давно забутих або цілеспрямовано залишених речей в родичів. І от, його вже не було майже місяць, а ще і половина плану була не виконана. По телефону голос Вітовта звучав надзвичайно щасливо: він доводить ретельністю пошуків своїх невісток до втрат свідомості, бо часом вони супроводжувалися зриванням підлоги, яку він сам же потім і лагодив, знайомився з місцевими магазинами, активно думав, де купуватиме меблі. Можливо, коли він закінчить з перевезенням своїх речей, йому доведеться ще раз зупинятися у всіх по черзі дітей. Треба ж йому хороші меблі, а в нас тут фіг знайдеш такі, щоб від випадкового удару мечем не розламувалися. Коли я розказала про це Богуну, він зблід, вилаявся і сказав, що хай йому васали меблі доставляють, а він – Іван – уже задовбався перевозити з відділень пошти та транспортних компаній численні пакунки з відбитими Вітовтом у минулого артефактами.
Басманов пропонував свою допомогу в перевезенні меблів, якщо це буде потрібно. Він горів бажанням організувати чудову транспортну бригаду: сильну, небагатослівну і в чорній уніформі. Але тільки за умови, що Вітовт нарешті погодиться нарешті на неформальну зустріч. В той момент, коли Басманов, підперши тонкою рукою щоку і вдивляючись в небо за вікном, роздумував, як би краще провести таку зустріч, двері моєї квартири голосно гримнули.
- Він розводить собак!
Філарет влетів до кухні, і Басманова змело вітром, що за ним піднявся. Двері в прихожій уже не гримнули, але скромно і таємниче стукнули об одвірок.
- Хто? Петер? – я вирішила зробити вигляд, що останні пів години я слухала музику, а не їх експресивні голоси за стіною.
- Так!
- І що?
- Він розводить собак! Ганьба! Нащадок такого роду, розводить собак і продає їх!
- Ну, треба ж йому якось жити…
- Хай живе, як хоче, але не ганьбить прізвище! Рід! Я не можу стерпіти, щоб наша родина асоціювалася з собаками. Це неприпустимо.
- Вона не буде з ними асоціюватися. Повір, асоціації вже давно склалися і дуже стійкі. Да і в нього інше прізвище. І якщо в нього це добре виходить, якщо він з цим щасливий… Не всім же даний державний розум, комусь такого щастя може і не треба...
- Та яка різниця?! Його знають як нашого, як…
- Ти сам його не впізнав, що говорити про інших?
Він захлинувся повітрям і задумався, але під його поглядом залишки чаю в моїй чашці почали покриватися тонкою кіркою льоду.
- Я маю заспокоїтися. У мене є такий трав’яний збір для нервів… Я його збирав, щоб кошмари пригашувати, він трохи гальмує уяву. Да і все одно він уже втік у свій Переяслав. Він і там хоче собаками зайнятися, а якщо справа піде – і кіньми. Ну, хай, може хоч тут у нього щось вийде, - Філарет сів на басманівський табурет і притих. - Але я повинен буду це проконтролювати.
І він знову зірвався та побіг додому. Я зітхнула. Мені було шкода, що пішов Басманов. Тепер він ще хтозна коли прийде, він такий.
Весь наступний місяць Філарет пив той трав’яний чай і запах, що піднімався над чаєм під час заварювання,через вентиляційні ходи проникав до мого дому. Богун сидів на кухні під вентиляційною решіткою і вголос гадав, що там ще, крім м’яти. Якось я психонула і потягла його до Філарета на той чай. Ми довго сиділи на кухні, Богун зиркав то в чашку, то на хазяїна, а той усміхався і відмовлявся розказувати рецепт.
- Мені не простять монахи з монастиря біля Бахчисараю, якщо я скажу. Але, Іване, я тобі обіцяю: коли я помру, ти отримаєш один з примірників моєї книги рецептів.
- Я не доживу.
Філарет сміявся і підливав чаю в Іванову чашку.

У Філарета задоволений і дещо гордий вигляд, хоча він старанно це приховує. Особливо він шифрується від Петера: мабуть, не дай Бог не хоче показатися надто непослідовним у своїх висновках. Мені подобається слухати, як Філарет говорить з ним. Не розумію німецької, тим більше в її голштинському діалекті, але я чую зазвичай, як сильно міняється голос у патріарха: навіть різкий говор стає м’якшим і мелодійнішим, якимсь теплішим.
Він підходить до нашої з Богуном колоди і глибоко зітхає. Щойно Філарет ходив дивитися на місце, де Петер планує зробити конюшні через кілька місяців, і йому там явно сподобалося.
- Знаєш, а часи міняються, - він дивиться вперед, кудись на літнє небо, що повільно, але неухильно, втрачає кольори. – Він правильно зробив, що почав це все. Мені не варто було з самого початку так різко реагувати.
Богун на протилежному від нас кінці колоди давиться димом від несподіванки: мабуть вперше на нашій пам’яті Філарет так просто і швидко не просто поміняв свою думку, але навіть визнав себе неправим. Іван кивнув, виражаючи глибоку повагу до Петера, а потім вибив трубку.
- Він казав, що завжди хотів працювати з тваринами, - говорив між тим Філарет, - але йому ніколи не давали займатися тим, що йому хотілося. І я його розумію.
Він замовкає і бреде від нас кудись вглиб великого двору, засадженого молодими деревцями та кущами. Нам чути, як десь Петер розпікає когось із своїх малочисленних помічників. Мабуть, якась юна німецька вівчарка виявилася недогодованою.
Мені хочеться знову піти до вольєрів та загород, в яких живуть собаки. Найбільше тут, як не дивно, німецьких вівчарок, хоча я бачила, як Петер особисто виводив за межі двору, щоб звикали, кількох маленьких гончих якоїсь маловідомої у нас різновидності. Здається, він казав, що це єдине, за що він готовий терпіти існування Австрії на нинішній карті Європи. Я оглядаюся у бік вольєрів, але я туди не піду. Не хочеться дражнити господаря, в перший же день не відходячи від собак та заважаючи за ними доглядати. Завтра я сама попрошусь туди допомагати.
За низьким парканом видно полоску необробленого поля з уже підсушеними травами та дрібними квітами, а далі і трохи вниз – кукурудзяне поле, пістрявий килим з мітелок на верхівках та зелених листяних гостряків. Принт в стилі вподобань Микити Сергійовича. Я придивляюся до того, як кукурудза колишеться від вітру. По поверхні килима шалено несеться мерехтливий зелено-жовтуватий малюнок, як хвилі тої космічної рідини, що покривала поверхню Соляріса. Це гіпнотизує, і у мене раптово починає крутитися голова. Навіть попри те, що я сиджу, я втрачаю відчуття землі під собою і мене несе кудись назад, мабуть, що у глибини космічного океану. Над полем висять легкі хмари з розірваного шифону білого кольору з фіолетовими розводами. Я ненадовго закриваю очі. Більше сьогодні так уважно в той бік я не буду вдивлятися.
Богун пересідає ближче до мене. Від нього терпко та задушливо пахне тютюном, і цей запах ненадовго перебиває всі запахи літнього вечора. У Богуна – срібні нитки у чубі та у вусах. Він стабільно робить вигляд, що не звертає уваги, але якось надто ретельно уникає дзеркал, високих скляних вітрин та відвертається від них, коли доводиться проходити повз. У нього – темні кола під очима: він все ще дуже погано спить ночами. Це почалося ще у червні, коли вдень було нестерпимо жарко, а вночі йшли дощі, від яких не ставало легше, а тільки загусало від вологи повітря. Він не міг спати, він бродив ночами по вулицях (після того його химерного лунатизму всі молоді і не дуже компанії, що зависали по кількох найближчих дворах навіть попри дощі, чомусь перестали виходити), а коли йому не хотілося ходити, приходив в гості і стояв на балконі. Його третій поверх Івана не влаштовував, балкон йому здавався занизьким. Він простоював на ногах всю ніч, курив трубку, тихо щось говорив, іноді трохи скрикуючи. Богуну не потрібна була компанія. Коли починало світати, Іван мовчки йшов додому, сподіваючись ще хоч на пару годин сну в найбільш прохолодний час, що ще залишався.
В ті ночі, коли він приходив, я не могла спати. Я тихо сиділа в кімнаті, читала або бездумно водила кольоровими олівцями по звивистих кругових узорах з якоїсь індійської медитативної книги та дивилася, як колише ледь помітний вітерець штору на пройомі балконних дверей. Десь знизу піднімалося червонувате світло від ліхтарів, і на його фоні силует Богуна видавався чорним шаблоном. Вранці він мовчки проходив повз мене, я нарешті розслаблялася і з рук випадали олівці та книги. Коли я гасила світильник, під яким сиділа, я думала про мовчазний відхід Івана. І щоразу дякувала, що він пішов саме через двері.
Цей виснажливий психоз раптово закінчився, коли Богун помирився з Виговським.
Одного вечора він прийшов з синьою трубкою від телефона-автомата в руках. Це було щось кардинально нове, і я сподівалася, що сьогодні ніхто на балконах стояти не буде. Довгий дріт звисав з трубки і дрібно тремтів, так сильно у Івана тряслися руки, і навіть в темнуватій своїй прихожій я бачила наскільки у нього горять щоки.
- Це ідіотизм – злитися до скрипу зубів на те, що втратило будь-яке принципове значення сотні літ тому, - сказав він просто з порога.
- Про що ти? – я намагалася говорити м’яко і обережно.
- Я з Виговським мирився.
- Іване, вибач, звісно, але ти впевнений, що ви таки мирилися?
Богун радісно кивнув і спробував провести рукою по обличчю, але йому завадила трубка, затиснута в руці.
- Ой. Це я йому дзвонив. Я трішки того… Емоції.
- Ага, я так і зрозуміла. Але мені страшно було б спостерігати за вашими сварками, якщо ти після примирення трубки телефонні вириваєш.
- Ми з ним зустрінемося скоро. І ти підеш зі мною.
- Це необхідно?
- Ні, але ти підеш, бо я тебе про це прошу.
Я зітхнула і кивнула. І не посперечаєшся ж, сенсу немає.
Ми правда пішли на зустріч разом. Все ще було душно, але розкреслене напнутими дротами електромереж небо вже було яскраво блакитним, а набухлі від води хмари, що важко нависали над головами, були такими білими, що аж було боляче очам. Богун ішов босий по краю тротуару, по самому бордюру, балансуючи над бруківкою проїжджої частини, а я поряд несла його черевики. Іван ловив розкритими руками рівновагу, тепло, що підіймалося знизу від бруківки та асфальту, та миттєві діагнози від водіїв. Я заглядали в вікна старих будинків: відреставрованих і чистих та запущених і запилених. Під квітучими липами було важко йти: запах квітів, здавалося, не просто просочив повітря, а і замінив його. Час від часу мені здавалося, що доводиться йти крізь густий і липкий мед. Ми не говорили майже всю дорогу, але все одно було враження, що ми дуже близько поряд. Навіть коли я не дивилася, я знала, якою ногою і куди ступав Іван, як його особливо сильно хитнуло після того, як повз пролетіла з ревом машина, куди він дивиться.
Коли ми вийшли на Андріївський, Богун сів на землю, звісив ноги на проїжджу частину і відібрав у мене свої черевики.
- А Богдан, до речі, знає, що Виговський теж тут?
Іван тричі не потрапив шнурком у дірку, а коли все ж втрапив, шнурування лівого черевика сильно уповільнилося і надалі.
- Я йому нічого не говорив. І він мені про це теж. Але… Ти ж знаєш, ми мало з ним зараз говоримо, - він все ж закінчив з лівим і перейшов до взування правої ноги. – Але я впевнений тим, що він все знає. Все, і навіть більше.
- Куди ми йдемо, до речі?
- На Замкову. Я обіцяв показати капище.
- А… - по шкірі пробіг мороз. Замкова гора – надзвичайно дивне місце. – Слухай, Іване, а може я все-таки не піду?
- І чому ти тоді вибиралася?
- Ну, не знаю. Пройтися.
- Ні, давай дійдемо, а там зникнеш, щойно тобі захочеться. Можеш навіть мовчки. Я все одно прийду ввечері. Ти казала, в тебе з вікнами проблеми, я хочу розібратися якнайшвидше, - він піднявся на ноги. – Ходімо?
- Так, ходімо.
Але втрьох на Замкову ми так і не пішли. Ми застали Виговського біля підніжжя металевих сходів, що ведуть на гору. Він уже збирався йти, хоча ми зовсім не запізнилися.
Колишній генеральний писар і гетьман несміливо глянув на Богуна і тихо сказав:
- Я думав, ти не прийдеш. Я взагалі і сам іти боявся.
Богун засміявся і сказав, що з ним, Іудою, завжди так: триста думок та рішень, жодне з яких не доведене до толку. А потім він потяг колишнього колегу вниз, на Поділ, блукати в лабіринті вузьких вулиць старого ремісничого району. Знали б років триста тому, до речі, які там ремісники з часом житимуть…
Я подивилася їм услід і зраділа, що мене взагалі не помітили і забули про моє існування. Долаючи гострий острах перед Замковою горою, я таки полізла нагору. На звивистих і нерівних доріжках було слизько, тому я полізла у високу траву і чагарі. Було жарко, а від землі під рослинами аж віяло вологим тривожним теплом. Мені здавалося, що то тепло йде від самої гори, від її великого живого тіла. Мені стало страшно, і я по скоріше видерлася на черговий вигин місцевого рельєфу і повернулася на втоптану стежину. Тут було не так тривожно.
Я побродила по капищу, на якому тепло від землі піднімалося ще активніше і було набагато відчутнішим. Йти в ліс на кладовище я не наважилася: не такий день треба обирати, ще щось не те нагору полізе, я не хотіла зачіпати нікого лишнього. Закінчилося все тим, що я довго стояла на краю гори і дивилася вниз. По крутому схилу гори та по яскравих будинках Воздвиженки вітер гнав розмиті чорні тіні білих хмар.
Богун, як і обіцяв, прийшов ввечері, але до вікон так і не добрався. Далися взнаки численні тривожні ночі: він впав на диван і міцно проспав до ранку.

Тепер йому краще, він поступово відходить, але темні кола з-під очей ще не зникли. Іван дивиться на небо і злегка усміхається, щоправда цього не видно за вусами. Я бачу це по зовнішніх кутиках його очей.
Догорає довгий день. Від станції з примарним свистом, майже криком, від’їжджає кудись черговий потяг. Завтра я піду до собак, а Іван, скоріше за все, піде зі мною. Він весь день регулярно пише СМС-ки. Мені навіть приємно, що я знаю, з ким він ділиться враженнями.

@музыка: Placebo - Hold On To Me

@темы: Богун, Сказания князя Курбского