[Зеленый Фонарь]

Очередной бред. Богуна здесь, вопреки традиции, почти нет. Вообще мало что тут есть.
Басманов

Висушений степ втомлено розкинув крила. Він гаряче дихав вітром., кидав у спину чужі спогади. Над коричнево-жовтими травами неслися вихори, що піднімали сухе семено, дрібні уламки стебел, перетерті тонкі листочки. Вітер кидав тою картеччю в обличчя, змушував до болю закривати очі. Очі випікало сонцем. Над морем трав, що незграбно хиталося крихкими стеблами, з тремтливого марева піднімався невеликий пагорб. Полога верхівка його впиралася у вицвіле небо.
Сонце золотими нитками-променями прошивало тіло, спліталося десь глибоко всередині з жилами. Здавалося, що воно змушує зростатися зі степом: з кожним наступним кроком ноги переставляти було все тяжче. Сухі стебла ламалися з тихим тріском, кололи в опущені руки. Степ тріщав навколо цвіркунами, примарою піднімався над землею, плавав у густій спеці, присипАвся пилом і сонячним золотом.
Ближчав, все вище вростав у вицвіле небо пологий пагорб. Козацька могила. Скіфський курган.

- Іване, чия то могила?
- А біс його зна. Та чи не однаково? Головне, що з неї видно далеко.

У Богуна чуб до бритої голови лип. Він смішний з тим чубом – недавно голову обрив, тому мені незвично і я частіше, ніж то у нас заведено, кидала на нього швидкі обережні погляди. Він волосся кілька місяців не стриг, після того, як задував знов з оселедцем ходити. Не хотів, щоб чуб не був занадто короткий та стирчав. Він при мені голову брив. Мені, правда, дивитися страшно було, тому я відводила очі, коли він від лоба над вухами водив відточеною бритвою. Де він тільки таку дореволюційну бритву роздобув?.. Та й то добре, що не шаблюкою. А то я його знаю: захотів би знову шаблю – з-під землі б дістав. Точніше з води, але то деталі.

Я відставала від Богуна. Жарко. Гаряче. Повітря густе та пахуче. Здавалося, от-от його можна буде руками відгрібати, як воду, а воно обпікатиме шкіру. Між пальцями
проходить степова спека.
- Іване, якого чорта ми премося на ту могилу саме зараз?

Мовчав Богун. Знав чому, але мовчав. Я зітхала. Глибоко вдихала, а всередині все ще більше від того зігрівалося. Що ж, може взимку буде не так холодно після такого літа.
Курган виринув перед очима раптово. Наче ось ще до нього дійти треба було, а ось уже й він. Дерлися вгору, ближче до неба.

Біля самої верхівки не перший вік вростав у землю сірий камінь. Трава навколо нього була тільки трішки нижчою, скривала камінь майже повністю. Я подумала, що навесні його за тою травою мабуть зовсім не видно толком. Ми спинилися перед каменем, і я нахилилася ближче, намагаючись його краще роздивитися. Весь він був у борознах, весь він був нерівний, але давнє різьблення майже стерлося і вивітрилося. На каменюці залишилися тільки примарні борозни, що тільки намічали, де треба шукати сліди візерунків. Від каменя йшло тепло. Хотілося прикласти долоню до поверхні каменя, але якесь тремтливе чи то побоювання, чи то надзвичайно сильного захвату не пускало це зробити.
Я випрямилася, а Богун раптом протягнув руку, наче хотів торкнутися глибоких проваль у камені. Імовірно, десь там колись були пусті очі. Іванова рука дрібно затремтіла, але він таки торкнувся кам’яної баби. Щоправда, нижче від проваль очей.

- Іване, а що ми там маємо побачити?
- Не знаю.
Верхівка кургану була рівною, наче її хтось дуже давно старанно вирівняв і розчистив.
- Я тут був, - гордо сказав Богун, намагаючись здути з очей чуба, що намок і поважчав.
- Та я зрозуміла. І що ж ти тут робив?
- Дозор ніс, звісно.
- І як, доніс?
- Доніс. І не раз.

Він слабо усміхнувся і відвернувся. Богун ходив по рівній площадці на вершині і уважно вдивлявся в землю під ногами. Іван спинився біля одного з країв площадки, звідки уже починався спуск з кургану.
- А тут у нас було сигнальне вогнище. Наші якось досигналилися, ага. Степ підпалили випадково, та на татар спихнули. Ну, по суті ж через них почалося, то вони і винні. Правда, то вже після мене було, коли і рубіж нижче проходив, я вже того не бачив, мені розказували. Але крику тоді стояло на всю вотчину батька-амператора… на дуже далеко, коротше. Бо з самої столиці, з високої дзвіниці кричали, то відлуння було довго чути. І більше за всіх пан Гетьман вислухав. Там просто пожежа ця багато планів перебила, здається. Я, правда, чомусь забув, хто там вже гетьманом на той час був.

Він усміхнувся у довгі вуса і якось навіть злорадно хмикнув. Іван завжди так робив, коли говорив про тих, хто був після Богдана. Особливо ж він не любив Виговського та Юрася. А втім хто його зна, що там з тим Виговським?.. Я ще навесні намагалася з Басмановим про це поговорити, але він путнього так нічого й не сказав. Він тільки вислухав мене з до крайності зацікавленим виглядом, потім задавив у собі приступ сміху і сказав, що я і так у всьому розібралася. Правда, що уже я зрозуміла, я так і не зрозуміла.
Богун мовчав та уважно оглядав степ у стороні, протилежній від тої, звідки ми прийшли. Він задумано звів брови та стулив губи. Його очі розсіяно бігали по широкому простору, якому не було краю.

Я не відразу помітила вузьку дорогу, що проходила зовсім поруч з курганом. Сіро-коричнева дорога вилася серед жорстких трав, майже зливаючись з ними, тому щоб розгледіти її, треба було гарно придивитися. Дорога була пуста, тільки вітер піднімав пил. Жарке сонце уже хилилося до заходу, йшло кудись за ту дорогу, що розтягнулася розімлілою змією по праву руку від нас з Богуном. Десь далеко мені вчувся дивний скрип. Захотілося повірити, що то великий дерев’яний віз десь за горизонтом прокладав дорогу на південь.

Сонце сліпило, на дорогу дивитися було важко, але приємно. Повіки змикалися, а коли очі таки вдавалося розплющити, степ ще довго здавався червонуватим, як перед самим заходом сонця. В криваво-золотих розводах над палаючою травою зіткалося бліде обличчя під темною розтріпаною копною волосся. Той, що раптово з’явився просто посеред дороги, швидко зійшов з неї і, метушливо оглядаючись побіг до кургану.
Я моргнула, але привид не зник.
- Іва-ане… - я потягнула Богуна за руку, що безсило витягнута висіла вздовж тіла.
- Чекай, - відмахнувся він.

Я повернулася обличчям до дороги і втупила очі в Басманова, що уже підбіг до підніжжя пагорба. На нього було страшно дивитися, він був якийсь не такий, як зазвичай, я його навіть не впізнала спочатку. Неймовірно бліде, з утяжкою в якийсь блідо-сірий колір обличчя було настороженим, Федір щось беззвучно говорив, ворушив блідими губами. Рот його видавався вузькою тріщиною в гіпсовій масці. Волосся Басманова стирчало в різні боки сплутаними пасмами. Шия здавалася особливо тонкою через чи то розтягнутий, чи то розірваний комір брудно-білої сорочки навипуск. Біля шиї комір намагався втримати закороткий потріпаний сірий шнурок, але його явно було мало: грубе полотно, що чомусь здавалося важким, як мішковина, роз’їжджалося на гострих ключицях. Довга сорочка навипуск була перев’язана мотузкою, кілька раз обернутою навколо стану. Федір криво усміхався, блистів чорними очима з до краю розширеними зіницями і сіпав то мотузку, то шнурок на шиї. Також він часто смикав догори через сорочку чорні штани. Він наближався, і, здавалося, не бачив нічого і нікого. Федір навіть ледь не врізався в мене, коли я підійшла до краю верхівки, а він саме на неї вискакував.
Басманов скрикнув, міцно стиснув пальцями мотузку на поясі, так і не встигнувши підтягнути штани. Я не стрималася, не змогла відвести погляду і пройшлася очима вздовж Басманова, донизу, жахаючись тою рваною величчю, в яку він був закутаний з ніг до голови. Я довго не могла підвести погляд від добротних високих запилених чобіт, що страшенно вибивалися з костюму.

- О, а ти що тут робиш? Тобто, ви, - виправився він, помітивши застиглого, як той камінь на схилі, на краю площадки Богуна.
Я оглянулася на Івана. Як я і припускала, появи ще одної людини на пагорбі він не помітив.
- Я не знаю. Прийшли, дивимося. Он він щось там собі думає. Якщо мені пощастить, то я дізнаюся, чому ми сюди ходили в таку дику спеку, впродовж місяця.
- Так чого ж ти йшла, раз так?
- Цікаво, - потиснула плечима я, вперше, мабуть, за сьогодні задумавшись над тим, чому сьогодні пішла. – А що з тобою взагалі?
Басманов дивно хмикнув, оглянувся за плече, кудись на північний край дороги.
- Скоро побачиш.

Сонячне світло і далі наливалося червоним. Мертва блідість поступово, дуже повільно повзла по небу: від горизонту до незміримо високого склепіння його куполу, що густо синіло в найвищій своїй точці. Останні привиди хмар, що (я пам’ятала) розкидали свої ослаблені спекою тіла по небу, коли ми тільки вирушали до козацької могили, згинули остаточно. Басманов мовчав поряд. Я чула, як він важко дихає. У нього були бліді пересушені губи.

- О, я пішов! – раптово з якоюсь злою радістю скрикнув він і побіг з вершини пагорба до дороги. На ходу він обернувся, спинився на мить, махнув рукою і крикнув: - Я до вас зайду скоро. Там той героїчний литовець зараз вдома, чи його знову щось покликало на пошуки пригод?
- Вдома! – крикнула я вже в спину Федору, але він більше не обернувся.

Басманов побіг якось дивно: він намагався пригинатися до землі, наче хотів сховатися від когось. Біля самої дороги він на певний час присів у високій сухій траві, а потім рвучко вискочив на витоптані колії і застиг, повернувшись обличчям на північ. Мені чомусь здалося, що він тепер був босий. Федір стояв рівно, але опустивши плечі, звісивши безвольно руки вздовж тіла. Мабуть, він або взагалі нічого перед собою не бачив, або дивився кудись в одну точку.
Я оглянула дорогу і зрозуміла, що він дивиться на гурт людей, що йшли на південь, здіймаючи чомусь досить таки помітну куряву. Люди були надто далеко, щоб їх роздивитися, але на нерухомий рівний степ дивитися було вже несила, і очі самі прикипіли до темнуватої химерної плями. Люди повільно, але наближалися. Басманов нерухомо стояв: він чекав саме на них.

Я не знаю, як довго вони наближалися. Я слідкувала за тим, як поступово вимальовуються з тремтливого повітря, прошитого оранжевими променями, окремі люди. Вони йшли один за одним довгим густим ланцюгом. Посередині йшов, спираючись на високий важкий і рівний посох, згорблений старець. Колись він, мабуть, був набагато вищим. В нього блистіла лисина, а ще він виділявся тим, що єдиний серед тих дивних людей був одягнутий у все чорне. Обличчя його детально роздивитися не можна було, хоча він підійшов уже досить близько і я навіть розгледіла, що в нього дуже рідка борода. Старий дивився собі під ноги, але час від часу піднімав голову, не розправляючи спину плечі.
А навколо старця болісно веселилися ті, що колись, мабуть, називалися скоморохами. Яскрава одежа пістрявіла нерівними клаптями. На сонці блистіли дрібні дзвоники на шапках, пласкуваті пластинки на бубнах, вишкірені в усмішках зуби. Я ніяк не могла порахувати, скільки їх, мені здавалося, що їх дуже багато. Над степом наростав нерівний нервовий дзенькіт, різкі звуки, які видушував з дудки високий скоморох з грубо розмальованим лицем, що йшов попереду. З його обличчя клаптиками сповзали дивні білила. Сеоморохи співали, але слова зливалися, змішувалися, ставали невпізнанними, ховалися від пам’яті.

Серце шалено забилося в грудях, і підкоряючись його ритму десь з середини до горла поштовхами стали підніматися безсила слабкість і відчай. Змішуючись, вони клекотіли беззвучними хрипами і булькаючим хлипанням. Широко розкриті очі сліпило налите сонце, але сил відірвати погляд від ведмедя, що замикав процесію, не виходило. Тварину гордо вів на ланцюгу низький і худий скоморох у високій шапці та завеликій атласній жовтій сорочці. З-під задовгих рукавів не було видно рук, і тому здавалося, що ланцюг тягнеться просто звідкись зсередини рукава. Гордий своїм вихованцем, він ішов спокійно, тоді як його товариші часто просто на ходу стрибали, перекидалися через себе і нестримно махали руками, малюючи якийсь хаотичний до крику малюнок яскравими рукавами. Скоморох широко крокував, а ведмідь покірно йшов за ним, поводячи і трясучи лобатою головою. В носі його було велике кільце, але на щастя цеп кріпився до ошийника. Ведмідь іноді здавлено і розпачливо, але головно ревів, і тоді по степу розходився тільки цей звук, перекриваючи навіть неприродно дзвінкі бубони.

Я не відразу помітила, що Басманов повільно пішов назустріч скоморохам і старцю. Вони, здавалося, також цього не помічали. Федір як стояв, так само незвично рівно і пішов. Коли між ним та першим у строю, дударем залишилася зовсім невелика відстань, він спинився і заговорив так, що навіть мені на могилі стало добре чутно. Голос його був хрипким тягучим, заліплював гарячим воском вуха, перекривав усі звуки, що породжували скоморохи.
- А що, Іване, приймеш до свого нового вірного двору?

Хода спинилася, а старець помітно здригнувся, рвучко сіпнулася його борода. Він повільно вийшов з-за спини скомороха в зеленій порваній сорочці, що йшов перед ним, і підвів на Федора очі.
- Нема тебе! – хрипло і страшно сказав він.
Басманов відкинув голову назад, від чого шкіра на горлі його натягнулася, випнувся кадик.
- Я є і завжди був. Куди б ти мене не відсилав і ким би ти мене не робив.
- Тебе нема. Ти здох.
- Тоді тебе немає теж, царю. Скажи, хіба забув, як звав мене, як ждав мене, міряючи кроками світлицю? Я знав, я чув, як ти ходиш, як скриплять дошки під твоїми кроками, як бурмочеш ти під носа свого то молитви, то прокляття. Я завмирав на хвилину перед твоїми дверима після того, як пройти по темних вузьких коридорах твого терема, перед тим, як скрипнути дверима і увійти до тебе. Ти думав, мені так того хотілося?

Його голос був глухим. Скоморохи замовкли, тільки дзвеніли тихо дзвіночки, які зачіпав ненароком гарячий вітер.
Старець тяжко завив і знову став у стрій. Він сильно пихнув спину навершям посоха скомороха в зеленій сорочці, і той ледь не впав, голосно тренькнувши бубонцями на шапці.
- Згинь! – глухо простогнав він, а Басманов знову розсміявся.
- Ні. Візьми мене до себе. Знову прошу я, твій вірний раб, опричник Федька.
- Згинь! – ревів Іван, майже так, як до цього ревів ведмідь.

Скоморохи знову заграли і рушили вперед, обходячи Федора, а Федір стояв і тягнув довгі руки з тонкими, тремтячими пальцями до старця. Той закривався від Федора тремтячими руками з покрученими пальцями, тихо гарчав і йшов. Коли він проминув Басманова, той розвернувся і, простягаючи руки, знову закричав щось благальне вслід. Його голос химерно злився зі звуками, що їх чинили бродячі артисти.

Але за ними Басманов не пішов. Коли дзенькіт і рев ведмедя стали стихати, він опустив руки, спокійно пішов до обочини, де таки залишив чоботи і взувся. Потім він підняв очі на могилу, махнув мені рукою і пішов чумацькою дорогою на північ. А я стояла і дивилася, як наливається кров’ю сонце, скочуючись за горизонт.
Мене щось сильно смикнуло і від несподіванки я ледь не впала.

- Ти чого? – спитав Богун.
- А ти нічого не бачив?
- Я бачив татар, але що в них такого незвичайного? Вони там неподалік пройшли, мене навіть не помітили. Але їх було так багато… Вони йшли звідкись зі степу і все не закінчувалися, як залило все татарами. Ух!
- А Басманова ти не бачив?
- А що йому тут робити?
- І правда.

Ми пішли назад. Спускаючись з могили, я оглянулася на камінь, що повільно вростав у землю. Мені здалося, що глибока борозна, яка мабуть мала б бути ротом, трішки вигнулася дугою, зображуючи грубу подобу усмішки.

@темы: Богун, Сказания князя Курбского