Кілька тижнів тому мені в голову стукнуло, що я хочу знову сходити в музей Булгакова. Останні два дні ходила фактично маньячила, і от сьогодні пощастило з погодою (ну, з погодою щастило тіки в першій половині дня). Сиджу щас і думаю про те, що мені сьогодні страшенно пощастило з екскурсоводом, а то минулого разу було більше зітхань типу "ах, семья! АХ, Светлая Королева!". А тут все було спокійно, інформативно і дуже приємно. От тільки "булгаковський паркет" зрадливо скрипів, коли я крадькома намагався пробратися по вітальні до книжок отця Олександра раніше, ніж до них дійшла сама екскурсія. В мене взагалі з "булгаковським" цікаві відносини: минулого разу (мій перший візит в гості до М.А., так сказать) ледь не вбилася на останній сходинці ("булгаковская ступенька!!", як експресивно говорила з площадки над нами наша екскурсовод), коли спускалась з другого поверху, сьогодні мило перечепилася уже на самомму підході до того самого другого поверху... Коротше, якщо це ще раз трапиться, то я зрозумію, що у нас з будинком 13 по Андріївському уже ритуал х)))

Поки чекала на екскурсію, сиділа біля памятника М.А. Спостерігала за тим, як посилений у з'язку з вихідним днем потік людей фотографується біля пам'ятника. Народ сідав поруч, обнімав за плечі і талію, схилявся на плече, тер ніс (у Булгакова тут ніс блистить прям як мідний самовар)... А я думала, що подібного відношення реальний Булгаков точно не допускав би. І хоча моя голова розуміла, що я маюсь фігнею, але за Булгакова було образливо. Особливо, коли ніс терли. От уже не знаю, навіщо. Явно якась прикмета, але хз яка. Ну, мені варто сказати спасибі хоча б за те, що ніхто на коліна всістися намагався.

Там, здається, збираюся робити ще одну виставкову кімнату При чому, по роботі Булгакова венерологом в 1918-19 рр. Тут не можу не згадати з помірною теплотою свій курсач. Приємно, що сам музей починає розширювати експозицію в плані періоду Громадянської в житті Булгакова. + я бачила нові експонати. Було приємно дізнатися, що кілька експонатів (лампу під зеленим абажуром, пресс-папьє і ще щось, забув) надала музею Тетяна Миколаївна Кисельгоф. Після курсача і Паршина я її майже люблю)))

Ще я дізнався, що Булгаков мріяв стати оперним співаком. Про його потяг до театру я знала давно (бачила масу фоток, де він в різних образах, які грав у спектаклях, ясне діло непрофесійних, а в 1934-35 - навіть професійному), але щоб так... Ну, я просто подумати не могла, що мати аж так умудрилася привити любов до музики. До речі, музей намагається відтворювати такі молодіжні вистави (не тільки театральні, там ще музику слухають) - журфікси, які були в дому започатковані ще Варварою Михайлівною. Блін, цей музей - просто чудо! З іншого боку, хоч чимось у нас можуть займатися відносно нормально...

А ще до 120-тиріччя народження іменем Булгакова було названо зірку. Метеорит якийсь відкрили в Одеській обсерваторії і от, тепер Булгаков є і там))

А ще мені сказали, що можуть допомогти з мемуарами Карума. Тепер треба наважитися туди зайти ще і таки спробувати поговорити з Ноженко Світланою Петрівною (запишу, щоб уж точно не забути). В неї в книзі "М.Булгаков. Киевское эхо" є фрагменти з його мемуарів. Ну, на крайняк, мені пообіцяли, що вони там є))) От тепер ще одна мрія: тепер я буду тихо маніячити не тільки пошуками книжки Паршина, а ще й цієї. Ну, і мемуарами Карума, звісно, теж.

@темы: Булгаков

---

Морозова радує х))

Морозова "умиляет". Читаю зараз її "Смута: ее герои, участники, жертвы". Блін, і нормальна ж книжка, але автора часом на такий ідіотизм проиває, що хоч за голову хапайся. Я ще на главі про Марію Нагую помітила, що її нереально пре з приводу тяжкої долі власть імущих (або наближених до власть імущих) баб періоду Смути. Утвердилась у цьому враженні на розповіді про тяжку долю Ксенії-Ольги Годунової. А от сьогоднвшня глава про Катерину (вона ж Марія, вона ж потім Олена) Буйносову просто винесла. Почанемо з того, що в мене на певному етапі склалося враження, що Шуйському треба було самому "воцарятися" не в останню чергу і для того, щоб Петро Буйносов віддав за нього свою дочку.
А от ще кілька цитат з цієї ж феєричної глави:

"... Мария родила дочь Анну. Она была очень счастлива, что стала матерью. Однако ребенок оказался очень слабеньким и вскоре умер.Та же участь постигла и вторую дочь, Анастасию, родившуся через год. (...) Как видим, Марии не удалось обрести полного семейного счастья."

"На этот раз мужество Василия спасло его и царицу. Возможно, силы ему придала ответственность за судьбу молодой женщины, полностью доверившейся ему" (о московском бунте под предводительством знатных князей в феврале 1609 г., когда Василий Шуйский сам вышел к волнующейся толпе и смог усмирить бунт своей пламенной речью)

"Особенно страдал он от того, что не смог сделать счастливой свою единственную страсть и любовь - Марию и из-за собственного честолюбия обрек на тоску и боль. Многие часы проводил заключенный в молитвах у образа Богоматери, которая своим печальным неземным ликом напоминала о загубленной им красавице Екатерине Буйносовой" (О Шуйском во время пребывания в Гостынском замке)

"Весть о смерти несчастного супруга, несомненно, повергла Марию-Елену в состояние грусти и печали. Она понимала, что вернуть былое величие все равно нельзя, но надеялась, что В.И. когда-нибудь получит возможность вновь оказаться на родине. Ведь для русского человека не было ничего хуже, чем быть похороненным на чужбине. (...)она дала себе клятву при изменении ситуации в лучшую сторону добиться реабилитации супруга и возвращения в Россию его останков"

Це, звісно, не все, що винесло. Ще дик порадував закид про те, що "царицей мечтала стать каждая русская девушка". Тут, правда, дослівно не пам'ятаю, але суть в цьому. Коротше, весело. Хоча автор наче і історик толковий ,але трактовка історичних образів у неї доволі оригінальна. Особливо того самого Шуйського.

@темы: Смутное время

---

Головний висновок сьогоднішнього дня: тихі істерики під Theodor Bastard дуже впливають на оточуючих. Вони раптово починають вловлювати бажання того, хто істеричить, не ставлять лишніх питань, залишають у спокої. Вбитий кілометр нервів того був вартий

Масив букв нижче - абстракція, навіяна рідним універом. Досить таке стрьомне джерело натхнення, але яке вже є...

«На Новгород»

Подзвоню Івану Богуну і піду в Старий Новгород. І мені все одно, що його досі толком незнайшли. Якщо зі мною Богун – то я точно до нього дійду. А для хоробрості і для того, щоб уже точно знайти Старий Новгород, ми покличемо Вітовта, і він прийде просто з Ворскли, сумно брякаючи закривавленою зброєю.

Ми втрьох вийдемо в чисте поле, засіяне рапсом, десь на Черкащині, станемо там, де колись давно стояв кам’яний ідол весь вглибоких борознах символів, і підемо на північ. Під нашими ногами шумітиме рапс(хрєнь така, з бобових, здається), але я намагатимуся уявити, що то ковила. І пох на те, що ковила була вища і шовкова, а рапс низький і навіть штучним шовком його не назвеш.

Богун засмутиться через пару кілометрів, опустить голову. Він згадає, як на початку 1654 року його тут піймали в облогу кляті, ненависні ляхи і не пускали до Богдана. Він згадає люту зиму, яку йому тоді довелося рвати власними грудьми, щоб прорвати польський ланцюг. А потім тягнути на своїх плечах весь свій загін, який уже ледь тримався, задушений морозом і облогою. Вже котрою облогою в його житті. Богун тихо застогне, згадуючи Вінницю і Берестечко. І бідного Тимоша з його нещасними, благаючими очима. «Я не хочу йти в Молдову до теї Розанди з її Молдовою і її батьком»… Хто ж тебе питатиме, хлопче?.. Він засумує згадуючи про свого вірного коня. Що з ним стало, після його смерті? Бо ж то місяць лютийбув, сам би він навряд чи вижив… Якось я запитала у нього, як звали коняБогдана Хмельницького, а він чомусь розсердився: роздув вуса, блимнув гнівно очима, потягнувся до поясу… і гребнув рукою пустоту при боці. Шаблю у нього ледь не відібрали п’яні міліціонери, які пристали до нас одного серпневого вечора на мосту Патона. Іван спалахнув і кинув її у Дніпро, кричучи, що краще вмре тут же на місці, але всяким підарам до своєї зброї торкатися не дасть. А коли міліціонери втекли,перелякані його громовим голосом, він сам ледь не шугонув у воду. По шаблю. Я тоді стояла у німому здивуванні з того, що нас міліціонери не застрелили. А Іван оперся на перила, опустив голову і сказав, що минуле треба залишати у минулому. Пообіцяв собі, що купить фінський ніж, як у Булгакова в «М. и М.».Ножа-то він купив, але носив його не при боці. Тому я і залишилася жива. Поки він шукав на собі ножа – він його тоді тіки-тіки купив і ще не звик діставати його з кишені – охолов. Сказав, що погарячкував. Сказав, що не пам’ятає як власного коня звав, не те що Богданового. І, як завжди, при згадці про Богдана, надовго замовк. Нема більшев Богуна коня. А шабля схована в Дніпрі, десь під мостом Патона. І під ногамине ковила, не степові трави, а земля колишнього колгоспу «Червона зоря», поле, засіяне рапсом , що, скоріше за все, піде на екологічно чисте паливо за кордон.

А поряд іду я, втупивши погляд у лісосмугу, до якої ми йдемо, і Вітовт.

Він несе в руці меч з старою кров’ю, дзвенить обладунками (середньовічний лицар, як-не-як!) і усміхається трохи дико. Ви не думайте, він нормальний. То в нього образ зараз такий. Він просто тут недавно на Ворсклі Тохтамиша зустрів. Він-то наче в 1399 і не зраджував нікого, але Вітовт винуватим його зробив. Бо нєфіг свої проблеми через когось вирішувати.Нема чого спокушати. Знаєш же, що литовці в середньовіччі були з зірваними гальмами, особливо той самий Вітовт… Але це не цікаво. Коротше, зарізав він тут недавно Тохтамиша. От кров його з меча і не стирає. «Поверх цієї ще Влаааадікову треба» - каже. І на меч дивиться так ніжно-ніжно. Кров висохла, облупилася, обтерлася, а подекуди навіть в’їлася (не питайте як. То мабуть у Вітовта меч особенний. Або у Тохтамишакров інтересна. Була). Богун казав йому – стри ти її, а то до Владіка доберешся, то він же тупий буде, як Юрась! А Вітовт тіки усміхається і каже, що Владік легкої смерті не заслужиииив. За щось він того Владіка дуже вже нелюбить. От тільки питати страшно: все одно не скаже, а образ у нього зараз грізний. Вітовт з лязкотом сховає меч у ножни і знову стане суворим литовцем.Чесне слово: ота кров, що в’їлася,то не до добра. Він її як бачить, так на очах же міняється! Зовсім дурний стає і божевільний. Хоча він класний сам по собі. І без комплексів. Розказував якось, як ледь бороду не збрив, бо довелося бабою наряджатися. Так сміявся, так сміявся, що я так і не зрозуміла: збрив він ту бороду чи ні? Але вдругерозказувати відмовився. Сказав, що двічі один і той самий анекдот тільки Тевтони розказують. І знову засміявся, як сивий мерин. Нє, краще б він того Тохтамиша не вбивав. І казали ж ми з Богуном йому: сходи під Грюнвальд краще, з німців посмійся, якщо ностальгія замучила і оптимізму в житті мало. Німцям що непохід на Русь був, то все капєц рано чи пізно приходив. А він вперся, гад такий. І пішов на Ворсклу. А там той придурок… А тепер нам з Богуном бійся за нього і за себе. А то Вітовт муж зело раптовий єсьм, мало що йому в голову його литовську збреде. Та то фігня. Головне, щоб сам не поранився.

А в Новгороді нас зустріне… А ніхто нас не зустріне. Ми ж вночі прийдемо, а про прихід наш ніхто там не знатиме. Якщо знатимуть, то вийдуть обов’язково. Новгородці, вони гостинні. Нам з Іваном Вітовт казав. Йому розказував хтось, чи то брат, чи то батько, чи то дядько. Але в його родоводі сам чорт ноги зламає (ви вже мені повірте). А про сім’ю Вітовт багато говорити не любить. Хіба що брата двоюрідного, Владіка лаяти почне, та ще сміятися над ним. Веселий він хлопець, Вітовт. Богун не такий. Богун стабільний. Хоча теж ще той жартівник. Минулого року, взимку під Вінницею, – ми ще з ним незнайомі були – бачила як він піймав якогось ляха і з гірки льодової змусив скочуватися. Лях потім ледь втік віднього. А тому весело було!.. Мабуть, щось хороше згадував, коли дивився, як ляхна заду по льоду ковзає та від болю кривиться, коли на нерівності рельєфу потравляв. Він навіть Вітовта тоді покликав, але той чомусь жарту не оцінив.

От ми і підемовтрьох в Новгород. Коли доберемося до лісів, Богун з Вітовтом трохи очухаються.Хоч Богуну степи і наче рідні, але дивно вони на нього діють, він по них смурний часто ходить. А тут вони почнуть байки травити хто про що! А тоді тількислухати встигай. Отак і підемо. Ми вже тричі йти збиралися, але чомусь нас воблогу брали сутінки і не пускав туман, що прийшов з-під Батурина. Так ми до Новгорода ще ні разу і не дійшли. А якби ви тільки знали, як хочеться…

@темы: Богун, князь Витовт, сказания князя Курбского