По жизни я согласен с философом Гегелевым. (с)
Я не знаю, что сейчас конкретно хочу сказать. Это, наверное, хорошо, когда странное предучебное настроение выливается хотя бы во что-то продуктивное. Вот так вот)
Друга половина серпня
Він сказав:
- Я не люблю зиму. Взимку холодно. Взимку Новгород…
- О, ви бували в Новгороді?
- Ой, та де я тільки не бував… Дехто думає навіть, що я Казань воював.
- Може розкажете?
- Про Казань?
- Про неї, звісно, теж. Але насамперед про Новгород.
- О, обов’язково! Але всьому свій час, знаєте. Я ж сподіваюся, що ми ще побачимось?
Він водить тонким пальцем по ободку білої чашки. На пальцях у нього – перстень з бірюзою і ще кілька скромніших, з невеликим невідомим мені камінням. Він загадково усміхається, кривить тонкі губи, розпалює в прижмурених темних очах таємничий вогник. Він опирається підборіддям на другу руку, поставлену на кухонний філаретів стіл. Він злегка похитує головою, і при цьому довгі сережки в нього у вухах тихо подзвонюють підвісками. Він кидає на Філарета довгий дружній погляд. Він страшенно любить бути в центрі уваги.
Філарет задоволено усміхається в бороду. Він так і не розповів, звідки до нього приїхав Басманов і як вони примудрився знайти один одного на неозорих просторах Русі-матінки. Конспіратори, блін.
Потім Федір пронизливо і досить таки неоднозначно дивиться на Вітовта. Я знаю, що викид про не останню зустріч був в першу чергу в мою сторону. Просто знаю звідкись, і все. Але кинутий на Вітовта погляд змушує думати, що колишній царський кравчий був би дуже не проти і його побачити не в останнє. І не раз побачити не востаннє. І не просто так побачити.
Вітовт сердито хмурить брови: нічим більше його емоції не проявляються, обличчя залишається спокійним, так само, як і жести. Але вигин брів знайомий: так само Вітовт робить перед тим, як накинутися з кулаками (в кращому разі) на Івана, коли той його вже остаточно доведе. Вітовт весь вечір майже мовчав після того, як розповів Філарету уже відому мені історію про те, як Софія зірвала пояс зі свого племінника. Точніше навіть не після того, а коли Федір проявив дуже живий інтерес до історії і до самого Вітовта. Тоді Басманов свій перший дивний погляд і кинув, а наш великий князь литовський заткнувся. Що, до речі, дивно. Взагалі, за той час, що Вітовт провів у дочки в Москві, він таки змінився: борода має набагато доглянуті ший вигляд, волосся підстрижене і, головне, він перестав, виходячи з будь-якого приводу з дому, натягувати кольчугу. Вітовт навіть помолодшав якось, став спокійнішим і знову почав користуватися старою, ще прижиттєвою звичкою думати, перед тим, як щось робити. І він дуже вже довго як на його шалений характер, витримує багатозначні Федорові погляди. Здається, після спілкування з Еразмом на теми античної культури, Вітовту вони видаються досить підозрілими. І хоча я розумію, чому, але сам факт того, що Вітовт їх інтерпретує так, як на це розраховує Басманов, мене дивує. Еразм (який би він там не був) таки добре впливає на Вітовта. Цікаво тільки, яким чином. В мене на язику вертиться питання, за яке я маю шанс отримати кольчужною рукавицею в око або щелепу. Тому я мовчу, придумуючи спосіб перевірити наявність її (рукавиці, поки що не моєї щелепи) в кишені Вітовтових штанів. Мене не покидає відчуття, що поведінка Басманова – не більше ніж гра. Але я уже сумніваюся.
Ха, і не тільки я одна! Коли я черговий раз глянула на Філарета, мені здалося, що він так само починає переоцінювати серйозність ситуації. Раптово мені стає вже зовсім весело. Цікаво, чим це все закінчиться?..
Уже випито кілька чашок трав’яного чаю. Мене таки відчутно веде, і я говорю все менше, замикаюсь на певному колі думок. Я ненавиджу серпень. Точніше, другу половину серпня. І ще, мабуть, першу половину вересня. Я хочу в Новгород і Батурин. Вітовт, гад такий, відклав поїздку місцями бойової слави, яку придумали ми з Іваном, та ще й на невизначений період. От вчора він про неї заговорив, сказав, що уже можна було б поїхати. Так я визвірилася. Івана знову кудись витягнули у відрядження, а без нього їхати в Новгород я відмовилася. Окрім того, у нас ще маршруту і теми поїздки немає. Хоча, так навіть краще.
Я думаю про те, що Вітовт майже вичерпав запаси терпіння: мовчки витримувати дедалі довші Федорові погляди він дуже скоро перестане. Коли він зірветься, то або вийде, перевернувши по дорозі купу меблів, або обкладе Федора таким матом, який той не факт, що чув на довгих опричних п’янках (проте не думаю, що Федір загубився б з відповіддю). А від мату буде вже недалеко до рукоприкладства, я це знаю. І кому дістанеться в першу чергу – це надзвичайно цікаве питання. Мовчання над столом натягується, загусає, починає давити. Я усміхаюся, бо мені все ще весело, хоча я ненавиджу другу половину серпня. Філарет усміхається і чекає, хто не витримає першим. Він щойно відірвав дуже уважний погляд від свого загадкового друга, щось, здається, зрозумівши або вирішивши. Я не розумію, навіщо він це все влаштував.
У Філарета – відремонтований коридор. По стінах – чорним грифельним олівцем по теплому жовтому фону розкидані картинки, як він і збирався робити. Басманов сидить просто навпроти свого портрету. Він часто кидає на нього погляди, і йому подобається те, що там зображено. Я вперше після завершення ремонту в квартирі Філарета. Тобто після остаточного завершення. Він тиждень нікого на поріг не пускав: прибирав, розставляв меблі і свої численні колекції (наприклад, колекція посохів, найдивніша: навіщо вони йому і звідки він ті посохи брав, Філарет не признається), наводив затишок і умови для побутового існування в цих пофарбованих різними кольорами стінах. Фарбували ми їх разом: Філарет, Іван і я. на це пішло кілька днів, але було весело. В/о великого государя всія Русі годував нас вечорами, а від фарби в голові ставало пусто і легко. Вечорами ми дружно мовчки насолоджувалися можливістю ні про що не думати: отруєний випарами мозок навідріз відмовлявся акумулювати ідеї, керувати мовним апаратом. Тільки через пару годин, коли крізь відчинені навстіж вікна трохи видувало різкий запах, мозок просинався і з’являлися сили виповзти з квартири. Але мозок почував себе так, наче поза черепом побував. Було приємно, що цей стан знімався прогулянкою уже майже темним містом. Ми йшли до найближчої штучної водойми в найближчому парку: там був ставок. Ми сідали на лавку, спиною до алеї, дивилися на те, як піднімався над водою туман. Філарет розповідав байки в дусі гоголівських «Вечорів на хуторі…». Він безсовісно посилався на екскурсовода Івана Сусаніна і всі оповідки починав словами «Одного разу, в безкраїх костромських лісах, серед підступних костромських боліт…». Чесно, цей початок після четвертого вечора вже смішив. Ми з Іваном багато дізналися про таємниче і зловісне плем’я духів польських солдат, що бродить костромськими лісами, робить всяку підлоту лісникам (типу витоптує нагло таємну галявину з коноплями, тирить зрубаний ліс після планової зачистки території і т. д.). Взагалі повадки в цього племені дивні. Раз на сто років, коли рік закінчується на «12», вони вирушають шукати государя всія Русі. Я, звісно, здогадуюсь, навіщо він їм треба був, але Філарет запевняє, що вони йому на вірність присягати всім кагалом збиралися. І знову грозить перевернутися в патріарха всія Русі, щоб його твердження звучало більш вагомо. Нам з Іваном доводиться робити вигляд, що ми віримо. Всьому.
Одне погано: Філарет майже нічого не розказував про видатного костромського екскурсовода Івана Сусаніна, хоча ми його дуже просили. Він сказав, щоб ми спочатку з Вітовтовим Еразмом розібралися, а потім він подумає над ідеєю познайомити нас з Сусаніним. Мені раптом дуже захотілося в безкраї костромські ліси. Коли уже потім я озвучила це бажання Івану, який нахабно напросився до мене на чай і сидів майже до ранку, то він тільки сказав, що мені не вистачає пригод на мою голову. А, подумавши, додав, що в такому випадку він готовий мені додати пригод. Просто для того, щоб в мене не було часу на всяку херню. Я образилася за костромську природу і насичений історичний фон місцевості. І вибила з нього обіцянку, що ми таки хоча б проїздом там побуваємо.
У нас просто наполеонівські плани. Ми теж хочемо зайти ну дуже вже далеко. Але нас регулярно зупиняють тумани з-під Батурина і Іванова робота. Він так і не признався, чим конкретно займається. Я почала звикати до того, що мої друзі мають масу секретів, які не збираються відкривати взагалі. Або як мінімум в найближчому столітті. Хоча можливо, раз на сто років, в високосному році, що закінчується на «12»… Але так навіть цікавіше. Тут уже питання не в недовірі, а в звичці до того, що щось треба приховувати.
Отак і живемо.
Федір казав, що скоро поїде кудись на Полісся, теж ще якогось друга відвідати, а тоді до дому, в рідну Москву. Саме в ту, рідну, давню… Він її якось уміє знаходити в кривих провулках старих центральних вулиць нинішньої вирослої і роздутої в надприродний пафос столиці. І на шляху до Москви він ще заїде до Філарета і розповість мені про Новгород та Казань. Здається, я знаю, чию бойову славу ми будемо вивчати, коли нарешті зберемося в подорож. Вітовт казав, що хотів запросити з собою Еразма. Іван про це ще не знає. Хоча в таких питаннях його просто треба ставити перед фактом.
А я не люблю кінець серпня, дуже не люблю. Розтягнута агонія, бо немає нічого гіршого, як чекати чогось невідомого. А в мене завжди відчуття, що восени станеться щось. І щось стається, щоправда я не завжди це помічаю відразу. Восени люди дуріють. Восени все дуріє. Я люблю кінець листопада і початок грудня. Коли холодно, іній і мимоволі штамповано думається про ягоди калини і горобини в морозних сутінках відразу після заходу сонця. Обожнюю зиму. Всю. Особливо грудень. Особливо… весь. Іван з цього приводу каже, що я збоченка, бо зиму любити неможливо в принципі. Я впевнена, що то в нього через погані асоціації з зимою.
Іван десь дістав малиновий прапор з широкою зеленою смугою внизу. На чорта він Богуну – він не знає і сам. Але стяг радує йому нереально. Тепер в нього в квартирі прапор на пів стіни. Думаю, Богдан би оцінив.
Друга половина серпня
Він сказав:
- Я не люблю зиму. Взимку холодно. Взимку Новгород…
- О, ви бували в Новгороді?
- Ой, та де я тільки не бував… Дехто думає навіть, що я Казань воював.
- Може розкажете?
- Про Казань?
- Про неї, звісно, теж. Але насамперед про Новгород.
- О, обов’язково! Але всьому свій час, знаєте. Я ж сподіваюся, що ми ще побачимось?
Він водить тонким пальцем по ободку білої чашки. На пальцях у нього – перстень з бірюзою і ще кілька скромніших, з невеликим невідомим мені камінням. Він загадково усміхається, кривить тонкі губи, розпалює в прижмурених темних очах таємничий вогник. Він опирається підборіддям на другу руку, поставлену на кухонний філаретів стіл. Він злегка похитує головою, і при цьому довгі сережки в нього у вухах тихо подзвонюють підвісками. Він кидає на Філарета довгий дружній погляд. Він страшенно любить бути в центрі уваги.
Філарет задоволено усміхається в бороду. Він так і не розповів, звідки до нього приїхав Басманов і як вони примудрився знайти один одного на неозорих просторах Русі-матінки. Конспіратори, блін.
Потім Федір пронизливо і досить таки неоднозначно дивиться на Вітовта. Я знаю, що викид про не останню зустріч був в першу чергу в мою сторону. Просто знаю звідкись, і все. Але кинутий на Вітовта погляд змушує думати, що колишній царський кравчий був би дуже не проти і його побачити не в останнє. І не раз побачити не востаннє. І не просто так побачити.
Вітовт сердито хмурить брови: нічим більше його емоції не проявляються, обличчя залишається спокійним, так само, як і жести. Але вигин брів знайомий: так само Вітовт робить перед тим, як накинутися з кулаками (в кращому разі) на Івана, коли той його вже остаточно доведе. Вітовт весь вечір майже мовчав після того, як розповів Філарету уже відому мені історію про те, як Софія зірвала пояс зі свого племінника. Точніше навіть не після того, а коли Федір проявив дуже живий інтерес до історії і до самого Вітовта. Тоді Басманов свій перший дивний погляд і кинув, а наш великий князь литовський заткнувся. Що, до речі, дивно. Взагалі, за той час, що Вітовт провів у дочки в Москві, він таки змінився: борода має набагато доглянуті ший вигляд, волосся підстрижене і, головне, він перестав, виходячи з будь-якого приводу з дому, натягувати кольчугу. Вітовт навіть помолодшав якось, став спокійнішим і знову почав користуватися старою, ще прижиттєвою звичкою думати, перед тим, як щось робити. І він дуже вже довго як на його шалений характер, витримує багатозначні Федорові погляди. Здається, після спілкування з Еразмом на теми античної культури, Вітовту вони видаються досить підозрілими. І хоча я розумію, чому, але сам факт того, що Вітовт їх інтерпретує так, як на це розраховує Басманов, мене дивує. Еразм (який би він там не був) таки добре впливає на Вітовта. Цікаво тільки, яким чином. В мене на язику вертиться питання, за яке я маю шанс отримати кольчужною рукавицею в око або щелепу. Тому я мовчу, придумуючи спосіб перевірити наявність її (рукавиці, поки що не моєї щелепи) в кишені Вітовтових штанів. Мене не покидає відчуття, що поведінка Басманова – не більше ніж гра. Але я уже сумніваюся.
Ха, і не тільки я одна! Коли я черговий раз глянула на Філарета, мені здалося, що він так само починає переоцінювати серйозність ситуації. Раптово мені стає вже зовсім весело. Цікаво, чим це все закінчиться?..
Уже випито кілька чашок трав’яного чаю. Мене таки відчутно веде, і я говорю все менше, замикаюсь на певному колі думок. Я ненавиджу серпень. Точніше, другу половину серпня. І ще, мабуть, першу половину вересня. Я хочу в Новгород і Батурин. Вітовт, гад такий, відклав поїздку місцями бойової слави, яку придумали ми з Іваном, та ще й на невизначений період. От вчора він про неї заговорив, сказав, що уже можна було б поїхати. Так я визвірилася. Івана знову кудись витягнули у відрядження, а без нього їхати в Новгород я відмовилася. Окрім того, у нас ще маршруту і теми поїздки немає. Хоча, так навіть краще.
Я думаю про те, що Вітовт майже вичерпав запаси терпіння: мовчки витримувати дедалі довші Федорові погляди він дуже скоро перестане. Коли він зірветься, то або вийде, перевернувши по дорозі купу меблів, або обкладе Федора таким матом, який той не факт, що чув на довгих опричних п’янках (проте не думаю, що Федір загубився б з відповіддю). А від мату буде вже недалеко до рукоприкладства, я це знаю. І кому дістанеться в першу чергу – це надзвичайно цікаве питання. Мовчання над столом натягується, загусає, починає давити. Я усміхаюся, бо мені все ще весело, хоча я ненавиджу другу половину серпня. Філарет усміхається і чекає, хто не витримає першим. Він щойно відірвав дуже уважний погляд від свого загадкового друга, щось, здається, зрозумівши або вирішивши. Я не розумію, навіщо він це все влаштував.
У Філарета – відремонтований коридор. По стінах – чорним грифельним олівцем по теплому жовтому фону розкидані картинки, як він і збирався робити. Басманов сидить просто навпроти свого портрету. Він часто кидає на нього погляди, і йому подобається те, що там зображено. Я вперше після завершення ремонту в квартирі Філарета. Тобто після остаточного завершення. Він тиждень нікого на поріг не пускав: прибирав, розставляв меблі і свої численні колекції (наприклад, колекція посохів, найдивніша: навіщо вони йому і звідки він ті посохи брав, Філарет не признається), наводив затишок і умови для побутового існування в цих пофарбованих різними кольорами стінах. Фарбували ми їх разом: Філарет, Іван і я. на це пішло кілька днів, але було весело. В/о великого государя всія Русі годував нас вечорами, а від фарби в голові ставало пусто і легко. Вечорами ми дружно мовчки насолоджувалися можливістю ні про що не думати: отруєний випарами мозок навідріз відмовлявся акумулювати ідеї, керувати мовним апаратом. Тільки через пару годин, коли крізь відчинені навстіж вікна трохи видувало різкий запах, мозок просинався і з’являлися сили виповзти з квартири. Але мозок почував себе так, наче поза черепом побував. Було приємно, що цей стан знімався прогулянкою уже майже темним містом. Ми йшли до найближчої штучної водойми в найближчому парку: там був ставок. Ми сідали на лавку, спиною до алеї, дивилися на те, як піднімався над водою туман. Філарет розповідав байки в дусі гоголівських «Вечорів на хуторі…». Він безсовісно посилався на екскурсовода Івана Сусаніна і всі оповідки починав словами «Одного разу, в безкраїх костромських лісах, серед підступних костромських боліт…». Чесно, цей початок після четвертого вечора вже смішив. Ми з Іваном багато дізналися про таємниче і зловісне плем’я духів польських солдат, що бродить костромськими лісами, робить всяку підлоту лісникам (типу витоптує нагло таємну галявину з коноплями, тирить зрубаний ліс після планової зачистки території і т. д.). Взагалі повадки в цього племені дивні. Раз на сто років, коли рік закінчується на «12», вони вирушають шукати государя всія Русі. Я, звісно, здогадуюсь, навіщо він їм треба був, але Філарет запевняє, що вони йому на вірність присягати всім кагалом збиралися. І знову грозить перевернутися в патріарха всія Русі, щоб його твердження звучало більш вагомо. Нам з Іваном доводиться робити вигляд, що ми віримо. Всьому.
Одне погано: Філарет майже нічого не розказував про видатного костромського екскурсовода Івана Сусаніна, хоча ми його дуже просили. Він сказав, щоб ми спочатку з Вітовтовим Еразмом розібралися, а потім він подумає над ідеєю познайомити нас з Сусаніним. Мені раптом дуже захотілося в безкраї костромські ліси. Коли уже потім я озвучила це бажання Івану, який нахабно напросився до мене на чай і сидів майже до ранку, то він тільки сказав, що мені не вистачає пригод на мою голову. А, подумавши, додав, що в такому випадку він готовий мені додати пригод. Просто для того, щоб в мене не було часу на всяку херню. Я образилася за костромську природу і насичений історичний фон місцевості. І вибила з нього обіцянку, що ми таки хоча б проїздом там побуваємо.
У нас просто наполеонівські плани. Ми теж хочемо зайти ну дуже вже далеко. Але нас регулярно зупиняють тумани з-під Батурина і Іванова робота. Він так і не признався, чим конкретно займається. Я почала звикати до того, що мої друзі мають масу секретів, які не збираються відкривати взагалі. Або як мінімум в найближчому столітті. Хоча можливо, раз на сто років, в високосному році, що закінчується на «12»… Але так навіть цікавіше. Тут уже питання не в недовірі, а в звичці до того, що щось треба приховувати.
Отак і живемо.
Федір казав, що скоро поїде кудись на Полісся, теж ще якогось друга відвідати, а тоді до дому, в рідну Москву. Саме в ту, рідну, давню… Він її якось уміє знаходити в кривих провулках старих центральних вулиць нинішньої вирослої і роздутої в надприродний пафос столиці. І на шляху до Москви він ще заїде до Філарета і розповість мені про Новгород та Казань. Здається, я знаю, чию бойову славу ми будемо вивчати, коли нарешті зберемося в подорож. Вітовт казав, що хотів запросити з собою Еразма. Іван про це ще не знає. Хоча в таких питаннях його просто треба ставити перед фактом.
А я не люблю кінець серпня, дуже не люблю. Розтягнута агонія, бо немає нічого гіршого, як чекати чогось невідомого. А в мене завжди відчуття, що восени станеться щось. І щось стається, щоправда я не завжди це помічаю відразу. Восени люди дуріють. Восени все дуріє. Я люблю кінець листопада і початок грудня. Коли холодно, іній і мимоволі штамповано думається про ягоди калини і горобини в морозних сутінках відразу після заходу сонця. Обожнюю зиму. Всю. Особливо грудень. Особливо… весь. Іван з цього приводу каже, що я збоченка, бо зиму любити неможливо в принципі. Я впевнена, що то в нього через погані асоціації з зимою.
Іван десь дістав малиновий прапор з широкою зеленою смугою внизу. На чорта він Богуну – він не знає і сам. Але стяг радує йому нереально. Тепер в нього в квартирі прапор на пів стіни. Думаю, Богдан би оцінив.
@темы: Богун, Филарет, князь Витовт, сказания князя Курбского
-
-
04.09.2011 в 13:32-
-
04.09.2011 в 14:30Федора в народ, блин х))) Это хорошо, кстати, что его стало больше? х)
-
-
04.09.2011 в 18:05