Это снова было чертовски своевременно х) Надеюсь, что не зря потратил время. Но уж лучше так, чем убить два часа на переделывание календарного плана уроков для крайне неприятной особы, от которой, к сожалению, не сбежать никуда.
Богдан
Під психоделічне виття якоїсь невідомої баби не хотілося витрачати чудовий настрій на сон попри те, що спати хотілося дуже. Ми з Богуном сиділи поряд і в різкуватому світлі лампи, що мала б імітувати денне світло, говорили про колезьку реформу. Чисто щоб позлити Івана і хоч якось його тим розворушити я доводила, що краще тих реформ все одно не могло бути нічого. Іван набивав люльку, зиркав на мене з-під насуплених брів, наче прибити хотів, і дихав все голосніше. Він підбирав разючі аргументи. А я вперше за місяць відчувала, що живу.
Світ був поділений на чорне і біле: дуже чітко і зрозуміло. Я втомилася плутатися в своїх позиціях. Я не хотіла, щоб цей вечір проходила, щоб час ішов далі, щоб завтра знову мінялося з ніг на голову все. Я втомилася від змін, за якими я чомусь не встигала. Чорно-біла рівновага здавалася відвертим щастям. Не хотілося її порушувати.
Іван сопів у вуса. Аргументи не підбиралися. Імовірно, я ще не надто його розізлила. Він довго розкурював люльку, припікаючи вогнем від сірника пальці, а я дивилася на нього, прикривши очі і хитаючись в такт співу баби. Я знала, що якщо не моргати певний час, він не витримає. Я зрозуміла, що відверто його довожу. Мені було все одно чим це закінчиться.
Коли він нарешті розкурив люльку і чітка грань між чорним і білим трішки розтушувалася через дим, мені захотілося курити. Знову.
- Не дивись так на мене, жертво репресій.
- Хто? – від здивування я навіть перестала утримувати насмішку у погляді.
- Ти виглядаєш, наче тебе в ГПУ допитували. Років п’ять допитували.
- Іване, не сміши.
- Тобі і так не смішно. Ти чогось чекаєш.
- Ага, он на нього я чекаю, - сказала я, киваючи кудись за спину Івану, в чорну область.
читать дальшеВін повільно обернувся. З темряви привітно сказав «Бу-у-у!» Вітовт. І помахав кольчужною рукавицею, яка сумно задзвеніла. Психоделічна баба притихла, а Богун ледь не випусти з рота люльки, загнувши таку тираду на старослові, що навіть Вітовт не все зрозумів.
Великий князь Литовський виглядав щасливим. Він не так давно під Грюнвальд їздив на зустріч старих товаришів. У них традиція така, взимку щороку з’їжджатися. Він обіцяв показати фотки, але чомусь ще не показував. Казав, що віддав флешку Владіку.
А з Еразмом він посварився.
Ми всі, до речі, останні кілька місяців ближче з ним знайомилися. На рівних в плані обізнаності в усьому на світі з ним тільки Філарет. Нас іноді дратує, коли вони про щось таке говорять захмарне, сміються, як ломові коні, а и сидимо з ввічливими рожами і дивимось на них з легким осудом. В такі моменти спільне мовчання перериває Іван. Він повертається до мене або до Вітовта і ставить якесь дурне питання, з якого починається суцільна імпровізація. До процесу створення спільної маячні підключається Філарет, затягуючи сюди ж і Еразма. Взагалі цей предтеча Реформації дуже мила і привітна людина. Мені подобається, як тонко і беззлобно він посміюється над Вітовтом. Коли він це робить – з будь-якого приводу – у нього такою теплотою світяться очі, майже батьківською. І що найцікавіше, Вітовт завжди чудово розуміє, коли над ним починають жартувати. Він уловлює це найпізніше з п’ятої фрази опонента і тут же перериває жарти у будь-який спосіб. Але жарти з Еразмом він приймає абсолютно спокійно і всіляко сприяє тому, щоб це тривало якомога довше. Мені було цікаво, чим він може пояснити таку лінію поведінки. Ми якось пили втрьох (там ще Богун був) на морозі червона вино, і коли мова зайшла про наших спільних друзів взагалі і власне Еразма, я таки запитала у нього про це. Він загадково усміхнувся і сказав, що я все одно не зрозумію. Що ж, може і правда мені не дано.
А посварилися вони через дурницю, і Вітовт не хоче йти миритися, хоча і винен. До Еразма старий друг з Англії приїхав, а князь тільки глянув на них, пхикнув і сказав: «Знаю я таку дружбу і дружків таких теж знаю». І вийшов, повторивши маневр товариша Троцького, але більш успішно: важезні вхідні двері Еразмового дому таки гримнули, здивувавшись, що вміють гриміти.
От після цього, на традиційній зустрічі під Грюнвальдом Вітовт помирився з Владиком. Ми з Іваном заклалися, що довго цей мир не триватиме. Я поставила на те, що все розлетиться, щойно Вітовт помириться з Еразмом. Богун сказав, що знає він таку дружбу, і сказав, що ще раніше. Тепер ми чекаємо.
У Богуна був важкий день. Богдан приїжджав. Точніше проїжджав: з Чигирина в Батурин. У нього традиція: на Різдво щороку в Чигирин їхати. Там, правда, уже і їхати толком нема куди, бо поляки ще в 59му вихором пролетіли над половиною України з несказанно руйнівними наслідками. Тому нема більше в Тимоша Хмельницького могили. Нема навіть згадки, навіть сліду від Тимоша Хмельницького. Вітром розмело по черкаському лісостепу пил, в який стоптали поляки ногами та кінськими копитами кістки Богданового сина і його могилу. Тому приходить Богдан в Суботів, в церкві святого Іллі стоїть під стіною, де колись тіло свого сина клав, а потім їде до Чигирина.
Він туди їздить завжди один. Богдану вже нічого не страшно. Він переживав уже все, а самому навіть краще. В Суботові його більше ніхто не зустрічає. Тільки старі люди, що можуть випадково зустрітися гетьману на вулицях, проводжають його довгими пронизливими поглядами в спину. Вони намагаються впізнати, але не впізнають, і тому тут же забувають. По крихкому, потрісканому асфальту підкови на копитах коня дзвенять глухо, притишено. Богдану завжди здається, що він з кожним кроком вгрузає в землю, в яку пішла без сліду вся козацька слава цього краю. Він б’є по боках коня, кидається вперед, щоб тільки не загрузнути, щоб тільки не зникнути разом з конем у в’язкому асфальті на дорогах, який показався з-під різдвяного снігу на землі. Аби тільки не замерзнути. Не замерзав же в Домантовому по дорозі в Переяслав, коли хотілося вмерти від горя. Коли хотілося, щоб завмерло від морозу серце, щоб тільки не билося так голосно у скронях, щоб тільки не пам‘ятати, що сина більше немає… А замерзала тоді тільки думка, що є ще один син. Вона хоч потім і відтанула, але не гріла більше ніколи.
В Чигирині Богдан святкує Різдво. На Старій замковій горі, в сторожці про яку ніхто не знає. Він відстоює службу в церкві Петра і Павла, що під горою, а потім замикається аж до ранку 8 січня. Він мовчить. Він постійно мовчить, відтоді як в’їжджає до Суботова. Говорити він починає тільки в Києві, коли біля Золотих воріт його зустрічає Богун.
Повз Переяслав Хмельницький проїжджає. Він не заходив у це місто уже три з половиною століття, хоча і пробував не раз. Не там, не в Переяславі переживав він найстрашнішу поразку в житті своєму, але чомусь важко йому. Душить щось, не дає спокою, мелькає розгадка в візерунках тіней, які вихоплюються боковим зором, коли він ще тільки ступає на переяславську землю. Але не роздивитися розгадку: щойно переводить Богдан очі на тіні, вони розбігаються знову. Так краще і не дивитися, не шукати, не кликати тих тіней. Над вечір взимку тіні виглядають не дуже приємно.
Тільки потім він їде до Богуна в Київ. Іван чекає на гетьмана поряд з присипаним снігом Ярославом Мудрим, Софія в руках якого від снігу стає зовсім схожою на пиріг. Богун казав, що завжди чекає і думає про те, що голодний, і це його дуже мучить. А поїсти він завжди перед тим забуває. Богдан завжди з’являється зненацька. Просто виходить з жовтуватого світла ліхтарів і вітається. Іван трішки пригальмовує і кілька секунд дивиться широко розкритими очима: він до такого досі не звик. А тоді злегка схиляє голову. «Субординація і повага – це наше все», - любить говорити полковник. Вони пішки йдуть через пів міста додому до Богуна. Під ліхтарями буває дуже приємно просто пройтися додому, знаючи, що спішити особливо нікуди. А там – до ранку розмови за вином, від якого в голові не паморочиться, не розв’язується язик і не втрачається свідомість (чи самосвідомість? це вже в кого як). Спати лягають під ранок, коли за вікном уже сіріє.
Ближче до полудня Богун веде гетьмана на Андріївський узвіз. При чому проходять вони його завжди знизу, бо їм ще потім до Лаври чесати, де Богдана чекатиме Мазепа. Іван цього разу мене з собою на узвіз взяв. Я чекала їх на Подолі біля Могилянки і вже встигла замерзнути, але мені взагалі гріх було скаржитися. Майже весь час я мовчала і тільки зиркала то на Богуна, то на Хмельницького. Вони продовжували говорити, але я тільки половину могла хоч якось зрозуміти: мені не знайомі були ті люди взагалі, або я не розуміла, хто прихований за насмішливими прізвиськами. Богдан не помічав мене, в нього надто багато було приводів подумати. Богун же зрідка кидав занепокоєно-горді погляди. Я бачила, що йому дуже важко, що ще трошки – і він лусне від напруги. Я ще не бачила, щоб у нього в очах так яскраво відображалося бажання кинутися на кого завгодно, на що завгодно, розірвати хоч що небудь голими руками, ламаючи і вириваючи нігті, роздираючи шкіру, аби тільки випустити пар. Аби тільки голос в голові заглушило. Я навіть уявити не могла, що там за хаос твориться у нього в душі. Але йому було важко. Сніг рипів, а на узвозі майже нікого не було. Десь під снігом, що випад вночі, лежала покручена бруківка. Було слизько, а голос Богуна уже майже дзвенів, як струна. Йому ще вдавалося контролювати себе і не зриватися на крик. Хмельницький був контрастно спокійний, навіть радісний. Він поглядав на Івана, і той смикався, розстібаючи товстий кожух. Івану ставало все одно, що надворі собачий холод.
Раптово мені здалося, що Андріїський став дуже вузьким. Повітря згустилося, час уповільнився, і на очах над вулицею запанували сутінки з відтінком коричневого кольору. Дихати стало важко, а плечі придавило чимось важким і вологим. Повільно опустилися і піднялися повіки: на те, щоб моргнути, знадобилося кілька секунд. Як уві сні, я побачила, як Іван повертає до мене голову і розтягує губи в посмішці: йому трішки легше. Значить, скоро все закінчиться. Він підморгує лівим оком і на мить його обличчя не стає: на мене дивиться кістяк зі шматками напівгнилої плоті, що дивом ще тримається на ньому. Жовті зуби шкіряться між потрісканими чорними губами, а у мене перехоплює подих. Я випростовую руку, уповільнено тягнуся нею вперед, щоб торкнутися до голої кістки на Івановому лобі. Я не вірю, що те, що я бачу – правда, я хочу переконатися. Але рука не дотягується. Небо над узвозом різко падає на дахи старих будинків, і вони сипляться просто нам на голови. Я не знаю, що зараз з Богданом, але сама його присутність допомагає мені стриматися і я не кричу, хоча мені дуже хочеться. Уламки будинків не торкаються ні до нас, ні до раптово оголеної (бо кудись зник весь сніг) бруківки, а згортаються над головою в низьке склепіння. В обличчя кидається жар: миттєво стає душно, а від запаху розігрітого воску і старих пропахлих потом речей паморочиться в голові. Я уже не бачу Івана, перед моїми очима темрява, яку тривожать спалахи оранжевого світла свічок. Рука дуже повільно починає опускатися, і нігтями я зачіпаю стіну, в яку склалися падаючі будинки. Від нігті набивається суха глина, від чого я здригаюся нестримно всім тілом. А ви колись зачіпали суху глину нігтями? Ні? І не пробуйте, це страшенно неприємно.
Але відразу після цього мені в обличчя б’є розмашисто холодний вітер і мені стає сил відкрити очі. За плече мене притримує Іван. У нього – нормальний вигляд, тільки він дуже блідий, а під очима – синці. Він занепокоєно дивиться на мене, але я бачу, що він радий. Я хапаю ротом холодне сухе повітря. Мене трусить. Я не розумію, що сталося, куди все поділося і чим було це «все». Ми стоїмо біля головних воріт Лаври. Я не впевнена, що хочу знати, як ми тут опинилися.
- Ти в порядку?
- А ти?
- Бачу, що в порядку. Ну що, підемо до тебе?
- А де… він? – я так і не наважуюсь вимовити в голос ім’я Іванового гостя.
- В Батурин поїхав з Мазепою. Я його ще рік не побачу. І слава Богу. Може, і правду казали, що він чорт?
- Не знаю, Іване. То що, до мене?
І ми йдемо шукати станцію метро. Все одно до мого дому від будь якої кінцевої станції ще йти і йти.
- Іване, ти кудись пропадеш? – запитую я.
- Та куди вже я дінуся?
Я усміхаюся, коли переді мною шалено рвуться підхоплені протягом двері в метро.
У Івана був важкий день, а Вітовт все ще виглядає щасливим. Хоча після поїздки під Грюнвальд і пройшло уже майже два тижні, а з Еразмом він так і не помирився. З ним неможливо знаходитися в одній кімнаті, бо Іван виснажено мовчить, а від князя пре такою радістю, що мене від неї нудить. Я розумію, що ідеальна чорно-біла визначеність уже закінчилася, бо вона не може тривати довше години. Я піднімаюся і дивлюся на Богуна.
- Ходімо чи що? А то ми так і не ходили до Філарета, хоч він ще на Різдво нас кликав.
- Думаєш, він буде нам радий?
- Буде. Він дзвонив вранці, запрошував.
Іван повільно піднімається, колихнувши хмару диму, що білими химерними язиками в’ється навколо його голови.
- Тоді ходімо, - говорить він і йде з кімнати. За ним, стягуючи кольчужні рукавиці (навіщо йому той обладунок зараз?), пре, по-іншому не скажеш, Вітовт.
А я вимикаю лампу, що мала б імітувати денне світло.