Очередные глюки

[gevaradelaserna]

Если бы не моя обожаемая соседка по комнате, которая приперлась в самый неподходящий момент и испугала музу (или муза, у меня тут два варианта х)), то этот бред я закончил бы еще неделю назад. И оно б было, может быть, не таким. А так за прошедшую неделю что-то у меня в голове перемкнуло, кажется О_о
Время от времени возвращаюсь к любимому идиотизму.)

Дим

Богун курить люльку і задоволено усміхається в довгі вуса. Біля нього важко дихати, і мене дратує те, що від тютюнового диму мене страшенно нудить. Я сиджу на лавці далі, ніж це у нас заведено, і вітер, що жене крізь білий осінній день пил та жовте листя, відносить від мене хмари диму. Коли вітер вщухає, дим химерними язиками в’ється навколо голови Івана, плутається в його пальцях. Якийсь дивний у Богуна тютюн. Я дивлюся на примарні хмари і в завитках намагаюся побачити хоч на щось схожі обриси, просто щоб відволіктися від противного відчуття всередині. І у мене не виходить. Бо раптом виявилося, що мене дико нудить від тютюнового диму.
Іван сильно затягується і закриває очі майже блаженно.
- Не дивись так на мене, я вже скоро, - говорить він згодом, видихаючи чергову білу хмару. На щастя, раптовий порив вітру відносить її, і я можу відповісти.
- Я не на тебе, я на дим, - говорю і усміхаюся. Більше зараз краще не говорити. Він не курив, хоча йому страшенно хотілося, більше чотирьох годин. Тому тепер терплю я. І найдивніше те, що мені також хочеться курити.
- Ти зараз усміхнулася, чи тебе перекосило?
- Усміхнулася.
- Наступного разу уточни.
- Добре.
Я відкидаю голову на спинку лавки, на якій ми сидимо, і дивлюся на небо. Повертається в черговий раз головний біль. Між жовто-зеленого листя двох кленів, що тягнуть один до одного гілки над нами, воно проглядається в нерівному колі з рваними краями. Хочеться привалитися до плеча Богуна і просто мовчати. Осінь накинулася, накрила, просто як банальна морська хвиля. І тепер уже котрий день мене перевертає в вихорах власного непередбачуваного настрою, я бовтаюся в мутному потоці часу, і коли я піднімаюся над поверхнею, мене тут же накриває знову. Мені набридли удари ззаду по потилиці, що сипляться, як листя з дерев. Мені набридло, розмазуючи по морді чорний олівець, стирати з очей сльози, що вимивають нестерпно-солону піну з-під гарячих в кінці дня повік. Мені набридло випльовувати пісок і ковтати розпач води. Мені набрид головний біль, що вривається в праву скроню. Він не проходить, як мені здається, саме через ту безнадію, в якій мене безжалісно полоще. Хочеться просто притулитися лобом до богуновго плеча, щоб не тримати голову. А він, сволота, ще не докурив свою люльку. І мене, окрім того всього, ще й нудить. Чудово.
На фоні білого неба і яскравих листків мозок в деталях малює якийсь старий револьвер. Я не знаю, звідки він його дістав. Я в руках ніколи не тримала зброї, а револьвер бачила хіба що в музеї. Мені захотілося, щоб кулею з револьвер знесло половину голови. Праву половину голови.
Біле небо наді мною змінюється: вітер жене крізь білий жовтневий день хвилями хмари. Чорт, як же все-таки нудить… Я закриваю очі, щоб перестати помічати, бачити, як по небу синьо-сірого кольору біжать, крутяться білі хмари.
Поряд скрипить лавка. А потім скрипить ще раз, і в пустій голові прокочуються дерев’яними кульками (зі стуком!) вимовлені тихим, незвично-хрипкуватим голосом слова:
- Зовсім погано?
Богун підсів ближче. Він докурив свою люльку. Від нього несе тютюном, але це вже не дим, це вже частина його звичного запаху. Нудота проходить так же раптово, як і прийшла.
У відповідь я здатна тільки відтворити якийсь набір звуків з мученицькими інтонаціями.
- Ти сьогодні спала взагалі?
Він кладе мені руку на лоб. У нього гаряча долоня, а я не маю сил сказати, щоб він прибрав її к Юрасевій матері: мені хочеться чогось холодного. Якимось чином Богун примудряється підняти мою голову і перекласти її собі на плече.
- Так ти спала?
Дістав.
- Та-а-ак, спа-а-ала-а-а, - розтягую відповідь на вічність. Його куртка холодна, а його плече – рідне. Якщо він зараз замовкне, то я буду щаслива.
- Скільки?
- Що?
- Годин скільки спала?
- Іване, іди ти… до бусурман в полон. Хоча ні, не ходи. Кримських татар і так життя потріпало. Навіщо я взагалі з тобою сюди поперлася?..
- А що б ти вдома робила?
- Тихо здихала б на дивані. А тепер я вимушена здихати тут.
- Я тобі дам! Здихати… Поспи може тут, чи що? Тут тихо і є якийсь натяк на кисень. Я тебе потім додому доведу.
- Донесеш.
- Уже як вийде.
Він тихо сміється. Він завжди тихо сміється. Навіть коли він якоїсь зими (ми ще з ним незнайомі були) під Полтавою, здається, ляха з льодяної гірки спускав… Але я про це вже розказувала. Тоді ще Вітовт гумору не оцінив.
- Я замерзну.
- Не змерзнеш, - говорить він і обнімає мене за плечі. Мені хочеться обматюкати його останніми словами, бо він мене витягнув сюди, змусив сидіти на ідіотській лавці, спостерігати за пришвидшеною зміною узорів калейдоскопу в голові, говорив, що рух – це життя і на свіжому повітрі моя хандра (і моральна, і фізична) пройде… Але я тільки зітхаю, відкриваю очі, ловлю поглядом парк, каміння біля алеї, чиюсь спину, розкуйовджене вітром пасмо волосся і кіоск з кавою. Здається, я зараз точно дізнаюся, що таке анабіоз.

І полеті-і-і-іли…
На мене насувається звична з дитинства картинка. Я її бачила раніше часто, а зараз тільки раз на рік. В поминальні дні після Великодня. Кладовище біля лісу. Ось воно, по ліву руку від мене. Стара, іржава з цього (непарадного) боку огорожа. Трава – тонка, висока, заплутана, ламка - заплутала низ огорожі. А переді мною – сосни. Там – підвищення. І пісок осипався. Здається, що сосни стоять над невисоким урвищем. А під соснами – трава. Колись між цими соснами і кладовищем викидали старі вінки з могил. Сосни високі. Я їх завжди побоювалася. По обидва боки від них – ліс, а вони ніби попереду, бо з одного боку від них – розчищена для розширення кладовища територія, а з іншого – асфальтована дорога. Мені здається, що я стою в траві перед цими соснами, і боковим зором бачу кладовище. Тут такий самий білий день. Я йду до сосон. Піднімаюся до них, при чому саме там, де осипався пісок, хоча спокійно можу обійти. Мої закриті чорні туфлі покриваються жовтим пилом, і я думаю, що варто було б випрати шнурки. По піску йти важко. Він сповзає, а я не можу вискочити на край, порослий травою. Раптом звідкись збоку з’являється якийсь незнайомий товариш. У нього – довгий ніс (це перше, що я помічаю), глибокі очі і широкий лоб. Він трохи схиляється мені на зустріч і протягує руку з широченного рукава чогось схожого на мантію. Я беру його руку, його долоня суха і тепла. Товариш усміхається ширше і тягне мене нагору. Я вискакую під сосни, і мені тут же стає соромно за мої брудні туфлі. Незнайомець киває, при цьому майже спадає з його голови чорна шапка чудернацької форми, назви якої я не знаю, розвертається і йде. Йде туди, де розчистили місце для нових могил. Йде до лісу, який ще не витіснили мертві. Коли він доходить до перших молодих сосонок на межі з розчищеною ділянкою, він тане.
Раптово я розумію, що тут підозріло тихо. Поряд дорога, а ніхто ще тут не проїхав, хоча нею зазвичай їздять часто. Я відриваю погляд від місця, де щойно зник товариш в мантії. Мені хочеться втекти звідси, але я не пам’ятаю, куди маю йти, щоб опинися вдома. Від того, що хтось кладе мені руку на плече, я здригаюсь і скрикую. Голос губиться в ватній тиші, що спускається з замощеного білими хмарами неба. Я обертаюся різко і бачу Вітовта.
- Ти хіба не впізнала Еразма? – доброзичливо запитує він. І, проходячи повз мене, йде в той же бік, що і Еразм. Не обертаючись. Тільки обладунки приглушено брякають при кожному кроці.
Я зриваюся з місця, але падаю – ноги заплуталися в траві. Я хочу запитати в нього, в який бік мені додому, але в мене болить голова, а перед очима – несподіваний кіоск з кавою. І йти мені нікуди не треба, бо Богун, який стискає моє плече і щось говорить, обіцяв мене донести додому. Але потім, все потім.


Світ затягується білим тютюновим димом, але мене вже від нього не нудить. Мені вже ніяк. Здається, що до диму можна доторкнутися. Нічого не видно.
В цьому білому просторі мені не зрозуміло, звідки доноситься ледь помітний, дрібний, ритмічний срібний дзвін. З диму поступово виступає темний якийсь коридор. Товсті стіни, низька склепінчаста стеля, в різні боки – двері в палати. Тут тепло якимсь глиняним, густим теплом і пахне мокрою сажею, від чого стає трохи тривожно. Коридор завертає справо, і я нарешті розумію, що срібний дзвін звучить саме з-за повороту.
Звідти ж – раптово з’являється переливчасте червоно-жовте світло: повзе по стінах, видовжує та скорочує тіні, наростає, яскравішає з-за кутка. Я притискаюся до холодної шершавої стіни, прикладаю до поверхні долоні. Мені здається, що вона ледь помітно пульсує.
По стіні з’являється поки що слабка пляма світла, вона розповзається, як пляма плісняви, поступово загусає. Разом з срібним дзенькотом я починаю розрізняти звук тихих швидких кроків. Кроки нерівні, збиваються з темпу, припиняються час від часу. І мені вже дуже довго не видно того, хто там іде. Мені важко уявити, якої ж там довжини має бути коридор. Я втискуюся в стіну. Гарячими хвилями мозок затоплює страх.
Кроки пришвидшуються. Зриваються на біг. Скаче вогняна пляма. Неприродно голосно дзвенить срібло з кожним кроком. З-за повороту вилітає Басманов, оглядається назад, ледь не влітає в стіну. Як він ще не загубив з важкого підсвічника жодну з двох свічок мені незрозуміло. Федір різко повертається і вдивляється в мій коридор. Від його погляду мені стає не по собі: світло свічок падає йому на обличчя, тому я в деталях можу роздивитися загострені риси обличчя, неприродно різкі в нетривкому, мерехтливому світлі. В нього темні кола під очима, розкуйовджене волосся. У нього - безмежний неспокій в очах, хижий страх, злість, але якась безнадійна, і тому до божевілля моторошна. Поли довгого, до колін одягу (забула, як та свитка чорна називається) розійшлися. Федір застигає на мить, важко дихаючи. Підсвічник в руках починає дрібно тремтіти. Напружені плечі трохи опускаються, коли він розслабляється.
Мені здається, що Басманов взагалі нічого не бачить. Але поступово дивний плутаний погляд прояснюється, і він мене помічає. Він ламано посміхається, зусиллям волі вирівнює руку з підсвічником і пружинисто йде в мій бік.
Я повільно відлипаю від стіни, ледь переставляючи ноги, іду назустріч Федору. Його посмішка перестає кривити обличчя, він посміхається уже майже привітно. Але тривожно. Підсвічник в його руках виглядає дивно і недоречно, і від цього особливо моторошно.
Десь вище чимось металево гахкає. Федір інстинктивно втягує голову в плечі.
- Чорт, що вони там перевернути вже змогли? Привіт! Ти що тут робиш?
- Я не знаю. Я так, прольотом. А що тут у вас робиться?
- А той симпатичний литовець не з тобою? Ні? Ех, шкода… Його б сюди зараз, було б зовсім уже весело… Ти йому привіт передавай, добре? Полум’яний, як вогні інквізиції. Я жартую, насправді. Просто привіт.
- Ага, я передам. То що тут робиться? І чому ти переляканий такий?
- Я? Та ми тут вирішили свято в Новгороді влаштувати, так репетиція затягнулася. Цар наш в роль занадто увійшов. А я танцювати на столі четверту годину підряд ввечері після робочого дня вже не можу. Він тільки чомусь не розуміє, що приму… тобто прем’єра треба берегти. Ох, ця самодіяльність, щоб її… Навіщо мене батько в усі можливі гуртки ходити змушував, ти не знаєш?
- Ні, не знаю…
- В тебе якийсь вигляд дивний, до речі…
Я хмикаю.
- Хто б казав.
- Да, ти права. Ти тут зараз, мабуть, одна адекватна людина на всі горниці.
Гримить уже ближче. І цього разу чимось дерев’яним. В мертвій тиші низького коридору моторошно несеться глухе «Фе-е-е-едя-а-а-а!!!». І знову гахкає – ніби хтось двері відкрив так, що вони в стіну сильно врізалися. Я відчуваю, як у мене кам’яніє щелепа і широко розкриваються очі.
Басманов нервово хихикає. Рвучко, різко, неприємно, грубувато.
- Та-ак, пішов я. А то зараз тут всім може бути тісно. Режисер наш головний гніватися зволили. Потримай.
Він всуває мені до рук підсвічник. Важка металева штукенція, якою при бажанні можна легко проломити голову комусь. Мене дивує, що він весь холодний, навіть там, де його тримав Федір. Тим часом Басманов витягує з широкої кишені невеликий гребінь, розчісує розпатлане волосся, пригладжує його, потім знову злегка розкуйовджує, імітуючи легкий продуманий хаос. Поправляє у вухах довгі сережки. Оправляє одяг. Зітхає. Протягує руку за підсвічником.
- Дякую. Ти тут не затримуйся, добре?
- Та вже постараюся.
- І литовцю привіт не забудь передати.
- Звісно.
- Все, я пішов.
Він підморгує, усміхається наостанок, і мене пересмикує до самих жил від того, якою вимученою здається мені та посмішка. Але миттєве враження розвіюється, Федір розвертається вже майже весело і йде туди, звідки прибіг. А піді мною провалюється підлога, мене трясе так, що зуби стукають. І я чую дерев’яними живими кульками перестук слів:
- Ти з ким там говориш?
Видавлюю:
- З Федором.
- А-а… І що він каже?
- Щоб я Вітовту привіт передала. Нагадаєш, Іване, добре?
- Та куди вже я дінусь. Слухай, ти, мабуть, була права… Може підемо до тебе?
- Ні-і-і-і, тепер ти терпи. Давай ще трохи посидимо. Мені, здається, легшає трошки.
Біль і правда відступає, перестає повертатися в скроні масивним гострим стержнем. Тепер він просто застряг без руху в голові. І разом з тим, що мене вже не нудить, це майже блаженство. Я знову закриваю очі. Під повіками колють гарячі густо-зелені та жовті плями, змішуються між собою, завертаються у вихор…
- Ну, добре. Ще посидимо. Але потім я тягну тебе додому.
- Як скажеш.
І я пливу в білому густому тумані, що поступово поглинає круговороти плям.

А потім з туману, який буває на початку березня (мокрого, густого, ватного туману, що різко пахне талим водянистим снігом, мокрою соломою і весною) виринають нові темно-зелені плями. Я опиняюся на довгому містку-пристані, що глибоко врізається в широке полотно річки. Навколо – той самий туман, але вже не березневий, звичайний вечірній травневий туман. Білими пасмами він розтягнутий над кривим, тремтливим дзеркалом води, розстелений по землі між високою травою, очеретом і осокою. Навколо – ліс, що кутається в сухі, незважаючи на туман, чіткі сутінки. Неприродно сіре безхмарне небо не блистить навіть натяками на перші зірки. Ще рано. Ліс – густо-зелений, як мокре листя тополь. Він нерухомий. Жовто-коричневі стовбури сосон з молодою корою недоречно яскраві в сірості, що розлита над річкою. Небо і трава чітко відображаються в воді, де вона не замощена туманом.
Я стою на краю пристані на старих дошках, тримаюсь за перило, що тягнеться з одного боку пристані. Дерево старе, позбавлене кольору дощами та сонцем. Пристань під ногами похитується – вгору-вниз, вгору-вниз, ледь помітно, - хоча я спокійно стою і, не рухаючись, намагаюся роздивитися міцну хату-зруб на протилежному березі – таку ж позбавлену кольору, як і перило. За туманом і високою травою, що росте біля хатини, мені видно лише невеличке глухувате чорне віконце і дерев’яний дах.
Коли в підсліпуватому вікні запалюється жовте світло, туман переді-мною розступається, випускаючи старий, але все ще гордий човен. Задираючи носа догори, спрямувавши його прямо на пристань, човен повільно пливе, залишаючи широкий слід на воді, що на перший погляд видається абсолютно непорушною. Човен підпливає все ближче, відступає туман. В хатині розгорається світло. Там – такий собі сурогат передвечірнього літнього сонця в обмеженому просторі. Я непорушно стою, а місток вже не тільки розхитується, але й трішки поскрипує.
Човен велично підпливає до краю пристані, повільно розвертається до мене бортом. Я дивлюся всередину, мені хочеться кричати, але я не можу навіть вдихнути. Погляд, наче намертво прикипів до дна човна. Точніше того, що закриває дно. Там – вода по самі лавки. А в цій воді - якісь бліді спини щурів. Щури копошаться там, піднімаються, зникають під новими мокрими спинами, ворушаться і проникливо мовчать. Хочеться істерично кричати, але повітря немає, і все більше з кожною секундою хочеться ступити в цей клятий потемнілий від часу човен. Щось тягне туди: до тієї отруйної води на дні, до тих блідих, страшних, неприродних щурів. Нога сама піднімається для кроку (а скільки тут? всього один крок, за борт, ногою в глибину човна. Я і так на самому краї.), рука сповзає з перила, а пристань розгойдується – вгору-вниз, вгору-вниз… - ніби підштовхує. І вже не важливо, що не вистачає повітря для відчайдушного крику.
…І раптом ззаду хтось хапає за руку і різким ривком відвертає від човна. Боса нога просковзує по дошках пристані, збираючи кілька заноз, і гостро-розтягнутий біль приводить до тями. Самі собою закриваються очі, і починає трусити. Але добре, що хоч пристань більше не хитається.
- Чи ти дурна, чи ти біснувата? – знайомий доброзичливий і насмішливий голос гулким дзвоном б’є в сірості розтягнутих сутінків, і я чую, як за спиною з противним хлюпанням вода поглинає старий човен з щурами. – Я ж попереджав, що Іван Сусанін – дядько підозрілий, до нього просто так приходити не варто…
- Я не хотіла, - ледь видавлюю з себе напружений шепіт.
Філарет сміється.
- Та ти ніколи нічого не хочеш, а встряєш у всіляку фігню. Це, мабуть, запорука постійних твоїх пригод. То ти з Богуном познайомишся, то головою в метро вдаришся, то нарвешся на п’яних литовців… Ходімо, чи що? Я вас трав’яним чаєм пригощу.
Я не встигаю запитати кого це – «нас». Адже я стояла на пристані сама, а Філарет – я впевнена – ще не з’їхав з глузду, і лишніх людей він бачити в принципі не повинен.
А тоді розумію, що то просто я лежу на лавці, поклавши голову Богуну на коліна, а над нами вивищується бородатий патріарх і в/о государя всія Русі в чорній замшевій куртці, від якої приємно тягне завжди чомусь богуновим тютюном.
- То ви йдете чи ні?
- Зараз, я тільки її підніму якось з того трансу, в якому вона говорить з кимось ось уже пів години…
- Не треба, я вже піднялася, - у мене хрипкий голос. Я дивлюся на уже синє небо. Наді мною – жовто-зелені гілки двох кленів, що тягнуться один до одного.
Іван схиляється, закриваючи мені небо, і запитує:
- Голова болить?
- Ні.
- А якщо чесно?
- Ні.
- А нудить?
- Ні.
- Дивно.
Я усміхаюся і повільно сідаю на лавці. Раптово мені здається, що о-он той хлопець, що секунду тому пройшов повз нашу лавку з чоловіком, підозріло схожим зі спини на Вітовта, підозріло схожий на Басманова. Особливо посмішкою.