[gevaradelaserna]

Когда мне хочется писать что-то неопределеное, я пишу про Богуна. Он как-то очень хорошо подходит к любому настроению.
Я вот так для себя и не решил еще, нафига я вообще что-то пишу. В том числе и здесь. Кому оно все надо? Ну, да ладно. Пока я сам не решу для себя, что я таки графоман (чего я пока не выяснил, кстати), какие-то потуги будут.

Вчера вот, под странноватую музыку возникло странноватое настроение, затянувшееся на пол ночи

Про табір, поле і небо

Філарет сказав, що я маніяк, і відібрав чашку з чаєм. Я ображено дивилася на нього, навіть пиріжок жувати перестала. Він засміявся і сказав: «Ходімо, я тобі щось покажу». У нього – напіврозгромлена квартира. Я, здається, казала, що він тільки недавно переїхав. От, тепер він наважився на ремонт. Коридор схожий на військовий табір після битви. При чому, військовий табір розбитої сторони, весь розгромлений та поруганий: мішки з цементом та сатенгіпсом в кутку в напівтемряві нагадують вбитих; з великих шелестючих целофанових пакетів виглядають шматки відірваних шпалер, як на ганчірки порвані намети; швабри, валики та щітки на довгих палицях – як стволи рушниць; стіни обдерті до самої старої штукатурки, по якій – чорним жирним олівцем різкі вуглуваті замальовки, як пейзажі навколо табору. Самого коридору – нема що бачити, не надто довгий, стандартний на всю площу. Але напівтемрява, червонувата в силу світла зникаючого на ніч сонця, яке проникає крізь товсте жовте скло уже відремонтованої кімнати, розмальовані стіни, кількагодинна розмова про позахмарні пейзажі і, можливо, якийсь уже зовсім специфічний чай, дивним чином розширювали свідомість. А разом з нею – і простір коридору. Звісно, образи хаотичні, але чомусь пробирали. І мені вже здавалося, що я відчуваю їдкий запах пороху, диму і солонуватий - крові, чую підвивання вовків в лісі (бій же був на лісостепових просторах центральної України, та-а-ак!), бачу, як наливаються багрянцем безхмарні сутінки, як тріпає вітер похилений малиновий прапор з зеленою смугою внизу, як затягується сивою павутиною звалена на купи несправна зброя. Я застигла на виході з кухні, перелякано дивлячись на чийсь портрет, виведений на стіні (погляд зупинився на ньому після того, як пройшов усім коридорним розгромом). Мене несло, коліна підгиналися, і я відчувала себе, як гонець, якого послали по підмогу, за яким іде підмога, який біг поперед свіжого війська, щоб принести в свій табір надію, а застав руїни. Людина, намальована на стіні – обличчя красиве, вузьке, з тонкими рисами, масивні довгі сережки, густе волосся до плечей, що м’якими, завитими, хаотичними локонами обрамляє обличчя – кривила губи в дивній посмішці, світилася зацікавленістю і своєрідним викликом в великих намальованих очах. Залишки свідомості в голові чіплялися за деталі: я помітила, що морда молодого чоловіка зображена просто навпроти входу в кухню. А в кухні дверей не буде, тому коли в кухні буде світло, ця особа буде завжди видима, завжди ніби буде присутньою в кімнаті. Хоча б допоки Філарет не зіб’є стару штукатурку.

- Ти чого там застрягла? – він повернувся з кінця коридору, де вже встиг постояти хвилини дві, поки я розглядала портрет, дихаючи запахом пороху і літніх потовчених трав. – Я тут екскурсію запланував…
- Краще мені про картинки розкажи, почекає твоя екскурсія.
І він розказав, що оцей чувак навпроти кухні – опричник Федя Басманов. Шустрий, ну дуже шустрий Федя. Все життя був такий весь таємничий: купа чуток про нього ходила, що тільки про царя Івана (того самого старшого сина одного з внуків Вітовта) і про нього не говорили в народі, а точно ніхто нічого не знав. Там навіть його доля після опали новгородської невідома: чи то голову йому відрубали, чи то на кол посадили, чи то відіслали куди на дальні села… Філарет з сином Феді знайомий був особисто. Син про батька дуже вже тепло згадував, от Філарет і цікавився трохи особою цією. І обірвав, гад, різко розповідь на найцікавішому місці. А там далі по коридору – в’їзд в Антонієво-Сийськоий монастир, як сказав Філарет, одне з найстрашніших видінь, що його час від часу мучать ночами. Він ще додав, що з особливою насолодою збиватиме штукатурку в тому місці, де той монастир намальований. Я спитала, чи збирається він збивати штукатурку з Басмановим. І він сказав, що збирається. Але потім уже по фарбі намалює знову. Він-бо так звик до розмальованого коридору, що і після ремонту його розмалює. От тільки монастир він більше не намалює. Мабуть. Потім ми підійшли до групового «портрету» - четверо чоловіків. Всі кривляються, строять смішні пики. Філарет сказав, що то його брати. Навпроти цієї картинки – інша, з жінкою в монашеському вбранні і двоє дітей – дівчинка і хлопчик. Підійшовши до портрету, Філарет замовк. Сказав, що давно уже на них не дивися. Він говорив, що вони тепер дуже далеко. От тільки з сином він ще більш-менш часто бачиться, в основному коли перекидається на патріарха та государя всія Русі. Йому шкода, що він не бачив, як ріс син. Філарет пообіцяв, що колись розкаже мені і про маленькі замальовки, які в нього заповнювали простір між цими чотирма відносно повними картинами (якісь косі записи полууставом і першими варіантами скоропису, чиїсь очі, половина чийогось обличчя, якесь озерце з очеретяними заростями і комками туману - схематично). І повів до крайньої кімнати в самому кінці коридору.

Темні двері теплого коричневого кольору. Видаються товстими і надійними. Ручка - здається, справжня бронзова, холодна, руку з неї знімати не хочеться, так приємно за неї триматися. Вона тугувато повертається, тихо щокає замок, ледь скриплять на петлях двері. А за ними – мрія, нахабно вкрадена в якійсь книжці. Стіни невеликої прямокутної кімнати (мабуть, розширена кладовка) – суцільні стелажі, забиті книгами. «Я їх давно збираю, так давно, що ти навіть уявити собі не можеш! Тут навіть ті є, які я з Тушинського табору стирив. Ну, коли те чмо нікому невідоме втекло, я вирішив, що вони полякам нехер не треба…» Голос Філарета десь губився, зливався з радісним гулом дзвонів в моїй голові. Ніколи не думала, що колись таке побачу. Шкодувала про одне: що поряд немає Івана. Він би, звісно, рівного з моїм захоплення не відчув, але то нічого…

З чудової кімнати я вийшла уже коли було темно. Від гіркого запаху розгрому в коридорі не залишилося і сліду. Філарет сказав, що я можу брати з його бібліотеки книжки. Ми більше години ходили між полицями, і він показував те, чим він найбільше гордився.

Пів ночі я сиділа перед запаленою темно-зеленого воску свічкою і слухала музику, яка лунала з телефона: дзвонив Богун, а я розігрувала ображену гордість. Він мені тут вранці по телефону нагрубив. Я хоч і швидко охолола, але все-таки вирішила розіграти образу: давно я йому не влаштовувала планову промивку мозку. Я коли від Філарета прийшла, в мене вже десяток пропущених викликів було. Врешті-решт, я до півночі тричі встигла прослухати весь телефонний плейлист, по черзі ставлячи на сигнал різні пісні. Хай, гад, тепер знає, як пропадати на три місяці і на другий же день після повернення грубити мені по телефону!

Він явився о пів на першу. Я тільки почала засинати (раз на п’ятирічку вирішила лягти спати трошки раніше), мені навіть сон снитися почав. Снився Федя Басманов, який сидить якогось чорта в Сибіру і чекає Петра Великого з-під Полтави. А Петро серед широкого степу курить трубку, лукаво усміхається, а вітер, сильний-сильний, відносить табачний дим і чиєюсь шапку, тріпає волосся. І от, ця вся мила ілюзія розвіялася від громового стуку в двері. Іван таки прийшов. Або бити мені морду, або миритися. Або спочатку перше, а потім друге. Я пішла відчиняти, бо двері нині ставити дорого. Він ввалився в квартиру і сказав, що ми йдемо гуляти. На те, що гуляти мені не дуже хотілося, уваги він не звернув. Іван сказав, що традицію порушувати не можна, а ми не гуляли після його останнього відрядження. І ми пішли.

Врешті-решт, ми виперлися на занедбане поле недалеко за містом. Я, мабуть, вперше раділа, що живу неподалік від окраїни. Богуну дуже вже хотілося в поле (при чому не на всяке, а з імітацією живої, а не культуризованої і приватизованої природи), а якби я жила ближче до центру, то ми б нікуди не добралися взагалі. Ми йшли спочатку пустими вулицями міста, Іван грався фінським ножем, вертів його в руці. Коли я попросила хоча б в оту шкіряну пародію на ножни його вкласти, він глянув на мене так, наче я неймовірну фігню зморозила. Він, мабуть, вирішив, що я вважаю його нездатним вправлятися з холодною зброєю. А я надто добре знаю, як він з нею вправляється, бачила, як він в парку ввечері каштанові свічки «гасив» на гілках, наближених до верхівки. І тепер мені було страшнувато: як не як, зовсім недавно цей в міру буйний псих ломився в мої двері.

Ми йшли містом. Було пусто і затишно. Ліхтарі, що чудом досі залишилися справними, не світилися. Чарівним казковим «фонариком» з дитячого мультика про домашню нечисть висів у небі повний місяць. Ми йшли просто йому на зустріч. Він скоро стане танути, перетворюючись на тонкий серп, перед тим, як зникнути на кілька днів. Місяць сипав срібне світло, усміхався привітно жовтим кістяком обличчя. Темно-синє небо, виморене за день неймовірною спекою, навколо місяця здавалося зеленуватим. Як морська вода на глибині. От тільки небо було матовим, таємничим, не таким, коротше, як прозора вода. Здавалося, ще трохи, і там замелькають фігури, як в театрі тіней, просто навколо місяця почнеться вистава, розіграна привидами. Протяжно грала в голові якась музика. Ми мовчали. Все було так, як треба.

Ми вишли на те поле, яке уже за містом шукали не менше години, уже коли ніч починала урочисту ходу нафіг. За нашими спинами розповзалися по небу плями: спочатку брудно-біло-блакитна, яку все активніше тіснила рожева. Рожевого, до речі, в ній ставало все менше: пляма повільно наливалася кров’ю, пролитою в коридорі-таборі в Філарета. Поки ми бродили охололими за ніч асфальтованими, а потім – грунтовими втоптаними дорогами, Богун розповідав мені про Вітовта. Він його бачив, виявляється, уже перед самим поверненням з відрядження. Іван казав, що він виглядав на диво життєрадісним і борода в нього надзвичайно акуратно була зачесана, чого від Вітовта можна було добитися нечасто. Вітовт не міг нахвалитися дочкою, новим другом Еразмом, з яким вони почали придумувати альтернативну Ілліаду, і радів, як дитя, коли розповідав про передзвін куполів в Кремлі. Не те щоб Вітовт був яким християнином, просто я завжди знала, що він має надзвичайно сильний потяг до музичного мистецтва. І це при тому, що він сам цього потягу не визнавав. Він обіцяв повернутися на протязі місяця. Там в Москві назрівав новий етап гризні за князівство, в яку лицар не хотів втручатися: як не як, 1430 рік не пройшов даремно, там уже Вітовт впливати не міг. Ми з Іваном вирішили в честь літа влаштувати (багато в чому – заради нашого милого князя, а то ще впаде в хандру після повернення до звичної рутини) подорож місцями військової слави. От тільки ми з ним так і не змогли вирішити, по чиїй славі ми спеціалізуватимемося. Ми довго про це сперечалися, ледь не побилися там серед дороги. Зійшлись на тому, що хоча б цього разу, та дістанемося до Новгорода, а ще повернемося до обговорення трошки пізніше. Головне намітити приблизний маршрут до приїзду Вітовта, а то з нього в цьому плані порадник взагалі ніякий, а часу на подорож, поки він повернеться, буде вже не так багато.

Поки ми йшли грунтовими дорогами, схожими на паралельні стежки, від трави по ногах била дивна прохолода. Ми йшли обережно, не оббиваючи росу, що пригинала нижче до землі зелені стебла польової флори. Було дивно і приємно, хоча б тому, що ноги не мерзли зовсім. Роззувшись, ми ступили на широке полотно поля, що не надто вдало, але чорт, як же натхненно і старанно прикидалося степом… Роса уже нікого ні про що не питала, падала на ноги, прибивала уже набраний на них м’який дорожній пил. Ми йшли до далекої темно-зеленої безформної лісосмуги. Дуже сильним було відчуття, що десь я це все вже бачила. Але було незрозуміло, звідки це відчуття взялося. Богун кудись пропав. Дивна штука, поки його не було, він з думок взагалі не дівався. Навіть коли я думала про щось уже зовсім віддалене, його образ прозорим привидом висів десь на кордоні між свідомим і невідомим, час від часу нахабно вторгався в думки, розганяв їх помахами широких рукавів вишитої сорочки і починав на звільненому просторі танцювати гопака. В такі миті мені здавалося, що в голові полк лосів марширує. А тепер, коли оце чудо мовчки йде поряд, можна абсолютно спокійно думати про що завгодно. Іван раптом перервав моїх роздуми. Він зупинився різко і сказав, що не любить лікарень, і навіть їх трохи побоюється. Я мовчала. Богун говорив, що не любить до крику запах медичного спирту і «Димексиду», що побоюється запаху лікарняних подушок та постільної білизни, яку там іноді видають, навіть якщо її не просиш. Він сказав, що ця білизна пахне чимось овальним і запаморочливо-небезпечним, паралізуючим і… ще якимсь. Сказав, що повіситься на власній зачісці, якщо йому доведеться провести в лікарні більше тижня. Сказав, що не знає, до чого це говорить. Він був блідий, я не знала, що робити. Тому я заматюкалася, як сантехник дядько Сильвестр, що ходить в червоній сорочці, і запитала, чи тільки для цього він, сволота така, потягнув мене на якесь росяне поле серед ночі. Він глянув на мене розгублено, потім посміхнувся і сказав, що не для цього. І відвернувся, проводжаючи очима ніч, яка тікала за лісосмугу, гублячи по небу темно-сині розводи. Сонце вдарило в спину першими червоними променями. Мені знову здалося, що я стою неподалік від місця, де щойно билися дві раті. Вітер приніс запах пороху і диму від згарища, зім’ятої, потовченої трави, солоний запах крові, почулося тріпотіння забутого невідомо ким невідомо як малиново-зеленого прапора над сивим згарищем. Тут, просто серед липня, мені здалося, що вже кінець серпня. Я запитала в Івана, як ми добиратимемося назад. Він сказав, що дійдемо до першої ж зупинки в місті, а далі – маршрутками. А ще пообіцяв, що ми повернемося до мене додому до того, як знову на місто накинеться спека.

Під вечір ми підемо до Філарета, знайомитися, фарбувати стіни в кухні і пити чай. Він вчора запрошував.