Моя жизнь х))))))

[gevaradelaserna]

С каждым днем все больше и больше люблю свою общагу. Я, конечно, понимаю, что все могло быть и хуже. Но я еще в жизни не видела столько идиотизма на квадратный метр, да еще и в секунду.

Вот, новый кусок счастья.
Уже несколько дней нет горячей воды (кстати, еще хорошо, что она есть в принципе). До сегодня мужественно терпела холодный, очень холодный душ. Но вот сегодня на улице еще немного похолодало, и я все же решила воспользоваться способом хождения в душ, разработанным моими соседками. Принцип таков: вода греется в кастрюлях на кухне, выливается в ведро, а потом... начинается самое веселое. Общага у нас старая, строилась, кажись, еще при Сталине, потому система у нас коридорная и душ на первом этаже. И вот, с этим ведром с горячей водой я сегодня перлась со своего родного четвертого этажа на первый, боялась споткнуться и мысленно материла "теплую" погоду. Вода разводилась холодной уже в душе и лилась на меня из большой кружки, стыренной у соседки. Вспоминала прошлогоднюю археологическую практику, когда таким макаром мы головы мыли. Короче, было весело. Поднималась потом на свой этаж и думала, что сильно не завидую тому, кто мне по пути встретится. Во-первых, баба с пустым ведром - это примета плохая, а во-вторых - я был зол и тем ведром и прибить мог. Хотя головой я понимаю, что это еще не самое страшное, но все ощущения были не фонтан.

Теперь поставила воду на кухне еще раз, буду мыть голову.х)))

А вот - продолжение любимого идиотизма, но уже с некоторым уклоном в Смуту (да простит меня мой препод по спецкурсу). Пусть еще тут полежит)

Лист Богуну

До мене давно не приходив Богун. Десь місяць тому наші телефонні розмови з ним стали до болю уривчастими, а зустрічі (більш-менш регулярні) припинилися, і я зрозуміла, що в нього або новий завал з роботою (десь, видно, треба було когось знову рятувати з вселенської сраки, як тоді військо під Берестечком), або знову полізли в його сни тіні з далекого минулого. Він так говорив після того, як випадав на пару місяців з життя, а потім повертався замучений, з запалими, але щасливо блискучими очима. Коли Іван повертався, то дзвонив, призначав зустріч, і ми йшли на вулиці міста – як завжди, шугати народ. Він казав, що поборов черговий напад… От тільки чого то був напад, Богун не говорив ніколи. Видно, Івана дійсно час від часу доганяло минуле. Я туди сама не лізла. То святе, що хотів, те він час від часу розповідав. Я ще туди безвізового допуску не заслужила, і не факт, що колись заслужу. Хоча свої версії мені ніхто не заважав будувати, чим я активно і займаюся.
Наші з ним прогулянки закінчувалися на мосту Патона, приблизно там, де він шпурнув у воду свою шаблю. Ми добредали туди вже вкрай замучені, але прогулянка, якщо це дійсно була Прогулянка з душевними розмовами і повноцінними істериками, не могла закінчуватися в іншому місці. Ми схилялися на перила і дивилися вниз на воду. Часто ми просто мовчали, іноді годинами. А тоді в мене починали підкошуватися ноги, і ми йшли до найближчої станції метро. Богун ще потім по кілька разів оглядався. Завжди.
От про роботу свою говорити Іван любить. Щоправда, я за кілька років нашого знайомства, так і не зрозуміла, що в нього за робота. Єдине, що я знала, що там був ненормований графік і непогана зарплата. Коли я насіла на нього, озброївшись всіма способами його розговорити (горілка, нереальна кількість огірків, ще раз горілка, багато хорошого трубочного тютюну… що там ще було, я не пам’ятаю, вибачте), він мені сказав, що працює консультантом при всяких «довбонутих особистостях, що намагаються виродити на світ Божий якийсь морок козаччини в натяках на художню творчість. Але ти ж розумієш, це не основна моя робота». Я, звісно, не повірила навіть в саму наявність цих довбонути особистостей, але спроби розговорити його залишила. Хай іде він нафіг з такими допитами. Він мені досі згадує, як стягував з Володимирської гірки і тягнув додому. А ще не вірить, що я правда була просто втомлена, а не п’яна в… кошмар. Він сміється наді мною, але я знаю, що десь глибоко в душі він мене поважає. Якось він говорив, що я йому когось нагадую… Але я не пам’ятаю, хто то був. Точно знаю тільки, що то був хтось з його полку, з яким він потрапив взимку в польську облогу.
І от тепер мені його не вистачає. Він не пише, не дзвонить, коли він повернеться цю реальність – я не знаю. І це мене гнітить. Щоправда, до мене час від часу заходить Вітовт. Дивно, але після року знайомства він мені раптово почав про родину свою розказувати (двоюрідний брат Владік, про якого він уже говорив, то не рахується). Правда, не про всю, тільки про дочку Софію. Він, до речі, до неї в гості поїхав, тому його теж ще як мінімум місяць взагалі не буде. Софія вся в нього, дівка бойова до крику. Вітовт розказував, як на весіллі свого сина зірвала пояс зі свого племінника, Васьки Юрійовича. Вона просто намагалася втримати цю п’яну скотину з роду Донських на ногах, а пояс візьми і порвися… Скандал був дикий: батько Васьки з самого Галича розбиратися приїхав. Потрясав перед сином Софії (теж Василем, до речі) якимсь пергаментом, влаштував істерику: князь-мол несправжній, а він, Юрко Дмитрович, має бути повелителем всія Москва… Софія з сином теж мали чим потрясти перед Юрієм і мали, що йому покричати. Коротше, довго в них там колотилося. Від милих сімейних розборок скло дрижало по всіх московських будинках (де, звісно, те скло стояло). Мені Вітовт розказував, як там князі по черзі з Москви тікали та потішався над сусідами. Сміявся так, що я вже традиційно не зрозуміла, чим врешті-решт все закінчилося. В мене ще тоді страшенно чесався язик ляпнути щось про його спадкоємців, але я стрималася. Він міг і образитися, тим більше, що я знаю, що своїх він любить ще менше, ніж сусідів. Особливо «Вла-а-а-адіка». Він покоління три після себе називає не інакше як «ідіотами і бездарями, що ганьблять рід Гедимінів».
Вітовт тут взагалі нещодавно жарт вчудив: явився під ранок (світати якраз стало, я тільки спати зібралася), приніс звідкись ворота, щоправда, акуратно поставив під стіною дому (а на ранок забрав, пообіцявши поставити, де взяв), увірвався в дім і завив, що має сказати щось важливе. А потім заявив, що він тепер космополіт! Після того, як у мене пройшов перший шок, я стала в не надто цензурній формі нагадувати, що він як би покровитель вітчизни своєї, і що космополітом середньовічному лицарю бути не можна, це уже прям прояв поганого тону. Вітовт то все вислухав, при чому на диво спокійно, збігав на вулицю перевірити наявність стирених воріт під домом, а тоді став мені розказувати, як став космополітом. Виявляється, що поперся він якось на поле під Грюнвальдом, і зустрів там зненацька дуже цікаву людину. От та людина на нього так вплинула, що не стати космополітом він не міг. Той новий знайомий, правда, Вітовту дещо збоченим здавався («Розумієш, - говорив він мені, починаючи четверту чашку чаю, - він взагалі дивний якийсь. Одяг у нього такий, як у попів ваших або у отих лохів католицьких, що до мене в Луцьк приходили… блін, забуваю постійно… А, ксьондзи! Тільки з вишивкою по краях рукавів і комірі. І вишивка – рожевого кольору. А сам він весь такий ніжний та дивний, нігті з манікюром, обличчя біле, як у Владіка, і таке враження, що очі чимось чорним підведені… Да і поглядав він на мене гостро, як… ну, як я не знаю на що! Не бачив я таких ще! Богун би, може, розібрався. Він все мене намагався змусити про тираноборців якихось у якогось Фукідіда читати. І усміхався замріяно так, як Іван перед тим, як почати над ляхом яким знущатися»). Назвався той чувак Еразом. Вітовту ім’я дуже подобалося, хоча запам’ятав він його разу з шостого. Так от, той Еразм став йому ідеї в голову закладати про недоречність національної гордості, про те, що нас світ – один єдиний великий дім… В крайньому разі, я так зрозуміла по красномовному оповіданню мого друга-лицаря, яке з переривами на захоплений лепет тривало години три. От Вітовта і проперло. Тепер він пише сам Еразму (я так і не зрозуміла, коли він встиг латину вивчити, не інакше як божественне просвітлення впало), отримує розгорнуті пояснення різних аспектів концепції космополітизму в листах, при чому з картинками. Паралельно Еразм проводить з Вітовтом популяризацію античної культури, а заодно – і лікбез по цій темі. На картинках в тому числі. Чого він цим добивається, ні Вітовт, ні я, зрозуміти не можемо. Але, судячи по кратинках, підтекст якийсь тут явно є…
До речі, чисто по опису, мені той Еразм сподобався. Може ватро поговорити з Вітовтом, щоб той його в гості запросив?
То все ідіотизм в голову лізе, бо Богуна нема і мені катастрофічно не вистачає щоденного свята, яке він мені здатен влаштувати. От коли він повернеться… А коли він повернеться?
Але в мене з’явився новий друг. Він тут в сусідній квартирі поселився нещодавно. Його Філаретом звати. Мені подобається його ім’я. Він носить бороду, чорну пряму сорочку (теж таку хочу!) і темні дорогі джинси. А ще розказує, що був священиком, а зараз іноді виконує обов’язки митрополита і великого государя всія Русі. Але я не вірю, і на моє «харе мені на вуха вішати вироби Київської макаронної фабрики!» він говорить «Гадом буду!», сміється і пропонує просто при мені перекинутися митрополитом. Мені стає страшно, що моя ніжна дитяча психіка цього не витримає, і я відмовляюся. Він тепер мені цим перекиданням погрожує, правда жартома. Мені його часто за бороду смикнути хочеться. Я не знаю, навіщо воно мені треба, але дуже хочеться. Іноді хочеться так, що я прошу у нього дозволу на це, а він сміється і відставляє підборіддя. І, хоча видно, що він теж людина да-а-алеко не проста і неоднозначна, він здається відкритішим, ніж Богун. Треба буде їх познайомити. Мені здається, що вони один одному сподобаються. Звісно, страшнувато стикати дві незнайомі тусовки, але раптом з цього щось вийде?..
Мені Філарет ще мало про себе розказував. Ми з ним на різні теми говоримо, але на відвертість ще не пробиває. Чесно, я не знаю, чому він зі мною спілкується. По логіці, йому має бути зі мною скучно. Але тут закони логіки не діють. Тут навіть математичні закони дають збій, і тоді, наприклад, 27+30 обертається раптово числом 45, що чомусь страшенно замучує… А Філарет час від часу стукає в мої двері і запрошує на чай з пиріжками (він їх пече просто чудово, хотіла б я так), і ми годинами говоримо про пророцтва, написані тріщинами на штукатурці стелі, про недоліки клімату і московських пожеж, про спів пташок перед світанком та півчих на хорах в соборі, про зелене листя і золоті ризи. З Філаретом цікаво. От тільки ночами я думаю по те, щоб Богун цього разу не забув, що я на нього чекаю. Разом з Вітовтом.
Він тут недавно писав, до речі. Від дочки. Фотку прислав, підписану сильно задовбистим почерком з закорючками, титлами, виносними літерами та ще деякими елементами декору: «Это я под Казанью». Російську вивчив, гад, космополіт грьобаний. Він написав багато, дуже багато. Видно, згадав суворий витязь, що таке сім’я і що таке дочка з таким самим крутим характером, розтопили його суворе заковане в броню серце... Він гордо писав, що в одного з його внуків буде просто дивовижний старший син.
Може Богуну написати? Хай я не знаю адреси, але якщо лист має дійти до адресата, то він дійде. Якщо загубиться – так і треба, я розкажу йому все при зустрічі.

«Іване, чортів ти сину!
Я не бачила тебе уже три місяці. Якщо ти найближчим часом не явиш своє личко перед мої ясні очі, то можеш забути про наші вилазки в місто, бо я не впізнаю тебе і з істерикою вижену.
Вітовт передавав тобі привіт. Він зараз на зліті родичів. Хоча він у нас тепер і ярий космополіт, родина йому мозок швидко вправить, радикалізму стане менше. А ще він просив передати, що ти, Іване, - тварюка. Я вже не знаю чому, але він так сказав (раптом що – не видавай мене, а то ти знаєш Вітовта. Точніше не знаєш. Хоча хто його взагалі знає, що в його голові робиться? От-от, в тому і справа…)
У нас новий сусід. Філаретом Микитовичем звати. Дивовижна людина. Хоча б тому, що на нього бабки з усього під’їзду прям моляться і всяку гидоту вишукувати навіть не кидаються. І йому не довелося для цього навіть ножі по рукоятку в віконну раму вганяти. Він, коли проходить повз, усміхається і говорить їм ідіотським голосом «Хеллоу!». Бабки сором’язливо хихикають і прикладають до губ хусточки, пускаючи в слід Філарету майже закохані погляди. Але що я тобі розказую? Тут самому дивитися треба. Треба! А то ти і з Вітовтом не хотів знайомитися, поки тобі добрі люди своєчасний втик не зробили. Мені Вітовт все розказав.
А ще Філарет чогось не любить поляків. Знаєш, хоча б тут ви точно зійдетеся. І не смій мені розказувати про наповненість до краю твого кола спілкування. Ми тепер одна велика сім’я, яка тримається на спільних проблемах з головою. Ти сам це знаєш. І Філарет, здається, в цю сім’ю уже вклинився… Вітовту, до речі, він теж подобається. Тобі не здається, що він у нас дуже товариським став останнім часом? Мене це лякає, якщо чесно.
До речі, як ти ставишся до античності? А то у нас Вітовт паралельно з космополітизмом тепер і нею зацікавився. Пам’ятаєш отой його старий обладунок, що у нього на почесному місці стоїть? Він його тепер «шлемоблещещим Гектором» називає. Але тут одною придур’ю більше, одною менше – не так важливо. Правда?
У нас цвіте липа. І скрізь нею пахне. А у тебе там, де б ти не був, липа цвіте?
Ти там той, швидше уже розганяй вселенські сраки і тіні з минулого. Ти цим цього разу якось надто довго сидиш. Вибач, що лізу сюди, сприймай це як своєрідну провокацію.
Подзвони, гад, коли повернешся. Чув?..»